Розділ «Частина друга Половецька князівна»

Особливо вразив Гайдука один епізод: посеред полігона стояв напівзруйнований бетонний триповерховий будинок, обороняти і штурмувати який навчалися покоління десантників. Гайдук побачив, як одна з «ящірок» поповзла вертикально вгору по зчорнілій стіні будинку (Зігель пояснив, що колеса «ящірки» намащуються спеціальною клейкою речовиною, наче у справжніх рептилій) і, стрибнувши у вікно третього поверху, випалила все, що залишалося всередині. Перекриття впали, але «ящірка» видосталася з-під руїн і зникла на полі бою.

— А де ж протитанкові ракети? Вони що — не діють на ваших «ящірок»? — роздратовано спитав генерал Максимов, який заступив загиблого генерала Грома на посаді генерал-губернатора Галичини. Йому шкода було втрачених танків «Оберіг», що були на балансі Західного командування.

— «Ящірки» захищені від радарів системою «стеллс», — не відриваючи очей від бінокля, відповів Антон Зігель, молодий товстун у шкіряній куртці, яка не застібувалася на його черевці. Він захоплено спостерігав за боєм, наче хлопчисько за комп’ютерною грою. — Крім того, завдяки якостям палива інфрачервоне випромінювання зведено до мінімуму. Плюс висока маневреність. Швидкість визначення цілей — 0,5 секунди. Дистанція — до п’яти тисяч метрів.

Генерал Максимов як літун порівняв це з повітряним боєм винищувачів.

— Скупчення живої сили «ящірка» спалює напалмом, — додав Зігель.

— Ну що, запускаємо в серію? — спитав радісно Новицький.

— Треба ще перевірити в умовах пустелі, — кинув Гайдук, спускаючись із башти. Думав про майбутні бої з джихадистами. «Ящірка» йому дуже сподобалась.

До нього підійшов Чміль, якось ніяково потоптався на місці, козирнув.

— Дозвольте, пане…

— Андрій, кинь це. Що в тебе?

Чміль стишив голос:

— Тут прийшла вдова Войчишина. Вибачте, не змогли зупинити. Хтось привіз її без перепустки… Хоче поговорити з вами.

— Давай.

У казармі, неподалік від КП, його чекала зморена сива жінка, яка здалася Гайдукові набагато старшою за Войчишина. Тонкі риси інтелігентного обличчя — мабуть, колись вродливого — несли в собі тиху печаль вдовиної долі. Він запросив її сісти, але вона стояла.

— Пане генерале…

— Облиште. Для вас я — Ігор.

— Пане генерале армії, — вперто повторила вдова Войчишина, нервово стискаючи в руках невелику білу театральну сумочку, що не пасувала до її чорного вбрання. — Минув понад рік, як було вбито Романа. Ви обіцяли взяти розслідування під особистий контроль. Результатів нема. Невже в такій поліцейській державі, як наша, важко викрити вбивць?

Йому стало ніяково, наче спіймали на якомусь негарному вчинку. Слідство не рухалось з місця, а він, завантажений тисячами справ…

— Вибачте… Як вас звуть?

— Марія.