Розділ «Частина друга Половецька князівна»

О п’ятий годині ранку, коли світанок почав ледве пробиватися крізь туман над лівим берегом, а руїни палацу Першина зчорніли й курилися, наче тліюче вогнище, Леда в нічній сорочці, босонога, з розпущеним чорним волоссям й подряпаними в кущах ногами вийшла на проїжджу частину Набережного шосе й благально підняла руку.

З боку Південного мосту рухались дві автівки. Перша — синій «Форд-Скорпіон» — не затримуючись, швидко об'їхала її й поїхала у напрямку Подолу. Друга — зелений мікроавтобус «Фольксваген-Еко» — різко зупинилася, щоб не збити дівчину. З автобуса вибіг високий чоловік у камуфляжі (запам’ятала лише його білясті, наче вицвілі від сонця брови), схопив Леду й упхав її всередину: там було повно озброєних вояків із довгими снайперськими гвинтівками, затиснутими між колінами цих мовчазних людей.

Так Леда зустріла свого майбутнього чоловіка Ігоря Палія, який повертався з аеропорту Київ-Бориспіль.

33

Уперше Леда познайомилась із Гайдуком і його молоденькою дружиною Олею у березні 2079 року, коли закінчувалася Велика Темрява, а полковника Ігоря Палія призначили одним із заступників Гайдука у новоствореному розвідувальному комітеті (РОК) й надали службову квартиру на Рибальському півострові — в сусідньому з подружжям Гайдуків будинку. Оля запросила Паліїв на вечерю без спеціальної нагоди — просто так, аби краще познайомитись. Олі дуже сподобалась чорноволоса й чорноока могутня красуня, якою захоплювалася ще в пору виступів Леди за збірну України з волейболу в «мирний час» — до вторгнення Чорної Орди та ядерних вибухів. Дві молоді жінки — білява і чорнява — швидко зійшлися й перейшли на «ти». Оля вчилася в Леді (так її називала і це не викликало жодного спротиву) мистецтву домогосподарки, брала в неї кухонні книги й старовинні — пошарпані й зжовклі — жіночі романи; подруги могли годинами слухати музику Шопена чи Моцарта, попивати саморобне вино — розведений самогон, забарвлений червоним буряком і напахчений висушеними травами (називали це «вермутом») — й оповідати одна одній різні історії їхнього минулого щасливого життя. Виявилося, що Першин, батько Леди, добре знав Олиного тата Святополка Гудиму, зшив йому не один мундир. Спогади про «довоєнний» Київ зріднили їх, ніби були вони на вигнанні, на далекій чужині, хоч Київ лежав поруч — за близькими темними горами; на схилах однієї з гір ще можна було розпізнати згарище палацу Першина, а за іншим узвишшям ховався Майдан, на якому повісили Святополка Гудиму. При всій відвертості їхніх розмов Оля ніколи не згадувала Гайдука — ні його службових справ, ні рис особистої вдачі. Леді ж нерідко виказувала вдячність Палієві за те, що врятував її від смерті, розповідаючи — як вона його любить.

Їхні чоловіки також потоваришували, хоч і давалася взнаки різниця віку: Гайдук був на двадцять років старший за Палія. Коли збиралися разом за столом, щебетали в основному Оля і Леді: Оля робила саркастичний огляд подій державного життя, перекривляючи головну відьму країни Богошитську, Леді притримувалася більш побутового тону, розповідаючи про справи гарнізонні, особливо затримуючись на історіях вічного циклу «зрада — кохання — зрада», завдяки чому і Гайдук, і Палій мали досить повну картину сексуальної активності офіцерів розвідки, контррозвідки і спецназу.

Палій, якщо вдавалося вклинитись у щебетання молодих жінок, вставляв свої думки щодо стану бойової підготовки війська, а Гайдук переважно мовчав. Інколи почувався безнадійно старим у цьому товаристві молодих гарних людей. Він не думав про Леді як про жінку, бо все його єство було сповнене Олею, ніжним коханням до неї; звичайно, він не міг не помітити жіночих принад Леді, її грудей, важкі округлості яких звабливо наповнювали тісну маєчку — ще й пипки гостро стирчали, наче хтось пройшовся по них пальцем чи губами. Але залишався до цього байдужим, і навіть скісний, на одну мить, тривожний погляд чорних очей половецької князівни не наводив його ні на які роздуми. Під час однієї з таких вечірок вони з Леді перейшли на «ти». Полковник Палій на це не зважився — навіть ставши генералом армії, завжди звертався до Гайдука на «ви».

Леді була схильна до певного цинізму своїх тверджень, граючи роль старшої, досвідченішої Олиної сестри, хоча народилася всього на два роки раніше за Олю; улюбленою приказкою Леді було «Все починається з кохання, а закінчується гінекологією», хоча це ніяк не стосувалося її. У неї все обмежувалося сексом без кохання й без гінекології. Вона ніяк не могла завагітніти, хоча Палій дуже хотів, й позаздрила Олі, коли та стала чекати Святика. Невідомо чому Олина хвороба, яку старанно приховували навіть від близького до Гайдука кола співробітників, породила в Леді хворобливу ніжність до подруги, щось подібне до солодкого екстазу. Ніхто, звичайно, цього не знав, і навіть сама Леді не розуміла, що з нею коїться.

…Сталося це рік тому, того вечора, 24 лютого 2083 року, коли похмуро, як у тяжкому сні, відзначали сороковини від дня Олиної смерті: вранці побували на могилі, потім відправили службу в Софійському соборі (Ізидор у чорній рясі ченця казав Гайдуку якісь безсилі слова), а увечері зібралися за вбогим поминальним столом — Віра Іванівна приготувала коливо — рис із родзинками, спекла пиріжки з капустою та картоплею, поставила оселедець з покраяною цибулею, квашені огірки та гарячу рибу з гречкою; на місці, де завжди сиділа Оля, стояла склянка з водою (алкоголю на столі не було) й шматок чорного хліба. За столом сиділи Гайдук — неголений і жорсткий, як житній сухар, Віра Іванівна в чорній хустці, Святик, професор Поліщук і начальник медслужби генерал Яків Гальперин, полковник Чміль і Леді Палій; її чоловік, міністр оборони, був відсутній, бо перебував у Будапешті на нараді міністрів оборони Організації Глобальної Безпеки.

Гайдук не слухав нікого — не чув спогадів про Олю, всіх отих байок про її душу, яка саме зараз відлітає з їхньої домівки в далеку подорож; десь далеко, по поверхні того бар’єра, яким відгородив своє горе від усіх співчувальників, ковзнули слова Леди, яка поклялася ніколи не зрадити пам’ять найближчої подруги й завжди опікуватися Святиком. Чорне волосся Леді було перехоплене ззаду чорним бантом, а чорна шовкова блузка, розстібнута на два верхніх гудзики, відкривала її довгу, сліпучо білу шию.

Після вечері всі, як по команді, вийшли з-за столу й розійшлися; Віра Іванівна пішла вкладати до сну Святика. У кімнаті залишилися Леда і Гайдук. Леда підійшла ззаду, притулилася до нього — він відчув плечима теплий притиск її грудей, поклала руки йому на груди (вона ніжно пестила його соски) й почала цілувати голову, шепочучи: «Бідний ти мій, як я тобі співчуваю… як я хочу тобі допомогти… забрати хоч на хвилинку горе… перед смертю Оля просила мене не кидати тебе, допомогти вибратись із цієї біди… Сиди тихо, заплющ очі… тобі буде добре… буде добре… Тільки сиди спокійно… а потім заснеш».

Останні півтора місяця він ніяк не міг зігрітися, наче це його поклали у мерзлу землю; тепер зі здивуванням помітив, що йому стало тепло, наче випив склянку віскі; Леді легко відсунула його стілець від столу й стала перед ним на коліна, почавши спритно розстібувати штани. Він, ще не отямившись від раптовості подій, в яких не відігравав ніякої ролі, а почувався, як паралізований інвалід на візку, відчув, як Ледине волосся гарячою хвилею лягло там, де… Найбільш гидким, таким, чого не простив ні собі, ні Леді, стало те, що в ньому нестримно, неконтрольовано, незважаючи на тугу й відчай, зростало, відчувши вологий і ніжний доторк її уст, бажання піти до кінця, скінчити все переможним, незупинним вибризком… Глянув на портрет Олі, що стояв перед склянкою з водою — йому здалося, що вона з іронічною зацікавленістю спостерігає за таємним процесом швидкого, навіть за мірками XXI століття, повернення до життя в його оральних формах невтішного вдівця та найближчої подруги небіжчиці.

Він наче почув Олині слова: «Пане генерале, пане генерале, як я рада за вас, за ваш всепереможний сексуальний потяг до життя. Прийміть мої вітання й перекажіть їх Леді».

Він вчепився обома руками в Ледине волосся, ледь відтягнувши її голову, й скочив на ноги. Побачив злякане обличчя половецької князівни, її розтулені вологі вуста, розстібнуту до спідниці блузку й відкриті груди з темно-коричневими сосками (ніколи не думав, що в неї такі великі й контрастні ці зони смоктання) — Леда ще розгублено стояла на колінах, а він, важко дихаючи, відступив від столу, затягнув зіпер на брюках і сказав тихо:

— Іди геть.

— Ти не зрозумів, — полохливо піднялася Леда, застібуючи блузку. — Ми нічого поганого не робили… Я тільки хотіла… Оля наказала мені…

— Геть, — повторив він голосніше.

Леда заплакала гірко (йому ледве не стало шкода її):

— Я люблю тебе, — сказала вона, схлипуючи. — Давно і безнадійно. Я хочу від тебе дитину.

Він лівою рукою дотягнувся до карпатського топірця, що стояв біля дзеркала, завішеного чорною тканиною, і їй здалося, що він зараз ударить її нещадно. Ходили чутки, що цим топірцем Гайдук розкроїв череп Волі.