Розділ «Частина друга Половецька князівна»

«Скоро вони казатимуть „батьку“, — з відразою подумав Гайдук. — Як казали Гетьману, перш ніж зрадили його».

— Хочу почати з того, чого нема в порядку денному, — мовив Гайдук, відчуваючи, як повертається біль у спині. «Доведеться ковтати „Ексвил“ — так, щоб ніхто не побачив», — подумав він. — Відбуваються конфіденційні переговори між Патріархом України-Руси владикою Ізидором та Римським Папою Климентом XV щодо проголошення влітку в Києві Акту Возз’єднання християн світу, передовсім православних і католиків. Хотів би почути ваше ставлення до цього.

Всі мовчали, очікуючи, мабуть, що спочатку Гайдук висловить свою позицію.

— Я чекаю, — сказав він тоном учителя математики, що призначив неочікувану контрольну.

— Дозвольте? — різко, як завжди, підвівся Малахов — «інспектор Кварк» — перший віце-голова Ради менеджерів, президент концерну «Чорнобиль-30». — Хочу спитати вас, Ігорю Петровичу, з якого це часу ми, секулярна держава, де церква відділена від держави, вирішуємо суто релігійні справи? Чи це правильно?

— Це правильно, — відповів Гайдук так, що всі присутні зрозуміли його позицію й багатьом від того стало легше. Не треба мучитись, вагатися.

Йому здалося, що Кварк змізернів, а його шкіра набула жовтуватого відтінку — чи від поїздки до Коста-Рики, чи від негараздів із печінковим трактом. Погляд був сумний.

Кварк вперто стояв — його місце було в першому ряду за окремим столиком.

Голос його звучав різко і наполегливо:

— Я атеїст. Не православний, не католик, не юдей. Я поважаю віруючих, але не хочу брати участі в якихось незрозумілих мені екуменічних актах. Це не справа держави.

«Ще добре, що він не спитав, хто їздив до Риму, — подумав Гайдук, бо їздив туди інкогніто, як професор Духовної академії Василь Семенович Петренко, улюблений двійник Гайдука. Так було домовлено з Папою. — Чому Кварку так хочеться пити з мене кров? Адже він усе добре розуміє».

— Сподіваюсь, що ви, Миколо Михайловичу, хоч і атеїст, добре розумієте суть справи. Йдеться не про нашу конфесійну належність. У ситуації, коли Омар аль-Бакр і «Глобальний джихад» проголосили тотальну різанину християн — я не кажу вже про юдеїв — ми, наш народ, повинні самовизначитись. Нас уже не питають, хто ми — українці, росіяни, поляки, молдавани? Нас хочуть знищити тільки за те, що ми хрещені, незалежно від того, чи ми віруємо, чи ні. Це навіть не расизм. Це крок уперед порівняно з Гітлером і Сталіним. Це зветься Христоцид. От ви, Миколо Михайловичу. Приходять до вас джихадисти й питають — ти хто? Що ви скажете їм?

— Що я — людина, — кинув сердито Малахов, все ще стоячи, спершись на стіл сухими кулаками. — Я категорично проти втягування держави в справи християнства, яке переживає глибоку кризу.

— Ви сідайте… людино, — сказав Гайдук, дивуючись незрозумілій ворожій впертості Малахова, від якого саме сьогодні чекав підтримки. Вирішив найближчим часом побачитись із ним і поговорити по душах. І продовжив голосно: — Я ставлю питання інакше. Чи ми, керівництво держави, підтримаємо підписання історичного Акту Возз’єднання християн світу під час святкування в Києві річниці нашого хрещення? Маю на увазі всі геополітичні та безпекові аспекти. Пояснювальна записка є у ваших лептопах. Увімкніть монітори.

Побачив, як блакитне сяйво змінило тональність облич присутніх.

Малахов не вгавав:

— Як я розумію, «Джихад» є новим втіленням Чорної Орди. Так би мовити — той самий вид зброї, тільки модифікований. Більш небезпечний. Тому замість релігійних справ пропоную обговорити стратегічно-оборонні питання підготовки до можливих бойових дій, поки джихадисти сюди не прийшли.

— Вони вже тут, — пролунав спокійний жіночий голос. Всі озирнулися. Це була двозірковий генерал Алла Миколаївна Назарова — колишній начальник Сьомого управління ВІРУ, а нині директор Національного агентства внутрішньої безпеки. Мало хто в державі знав її в обличчя, а ті, що зустрічалися з нею, не могли повірити, що ця сіренька мишка, яка нагадувала добру бабусю з реклами дитячих каш, керувала могутньою й розгалуженою спецслужбою країни. Була вона сива — волосся принципово не фарбувала, хірургічних підтяжок обличчя не робила, косметики не вживала, і все ж — завжди залишалася не по-старечому енергійною, свіжою, з проникливим поглядом сірих очей. Носила старовинного крою костюмчики мишастого кольору — в генеральській уніформі її ніхто не бачив, хіба що Гайдук, коли вручав їй зірочки до погон.

— Вони вже прийшли, — повторила Назарова. — І більшість із них — не араби, не кримські татари, не іранці, а українці й росіяни. Якщо до Великої Темряви в країні існувало сто двадцять медресе й три ісламські університети, то сьогодні — понад чотириста, більшість з яких — підпільні, й шість університетів плюс недільні школи. В деяких навчальних закладах діють джихадисти, які готують кадри майбутніх терористів. Гламурна епоха принесла нам великі духовні втрати. Бо якби наші люди були добрими християнами, розуміли, що вони зраджують спадщину своїх предків, переходячи на бік фанатиків, ми не мали б цієї загрози. Агентство підготувало доповідь щодо проникнення джихадистів у всі сегменти суспільства. Інформацію прошу прочитати негайно після закінчення засідання РНБ, бо через годину після того текст буде знятий з комп’ютерів. Тому я повністю підтримую Ігоря Петровича — провести цей історичний акт у Києві як акт мобілізації нашого народу, його об’єднання навколо християнських цінностей. Як нагадування — хто ми, з якого коріння. Це буде дуже небезпечний захід з огляду на можливість широкомасштабних терористичних замахів. Але якщо відмовимось — ми програємо війну, ще не розпочавши битву.

Вона сіла тихо й непомітно, наче розчинилася у невеликій залі засідань, наче й не було її тут зовсім.