Розділ «Частина друга Половецька князівна»

Навколо інших питань порядку денного РНБ ніяких дискусій не виникло — їх вирішили за годину.

32

Леді не просто розповіла чоловікові, що сталося майже рік тому. Вона створила власний сценарій вічного серіалу про кохання, зраду, ревнощі й ненависть.

Народжена 5 червня 2054 року в Києві, Леда-Франсуаза Першина могла б стати символом «гламурної епохи», яка винесла людство на вершину матеріального добробуту, загнивання й духовної деградації, наркотичного розповсюдження гедонізму, часу всесвітнього панування крадіїв-нуворішів, убогі смаки яких диктували найновіші моди у політиці й мистецтві, бізнесі й буденних звичаях. Знаком тієї епохи став принцип «Все можна купити, всіх можна розбестити; немає ні минулого, ні майбутнього, є тільки безцінна хвилина щасливого життя сьогодні, зараз, цю хвилину; немає ні Судного дня, немає ні кари небесної, ні земної — якщо є гроші — а гроші завжди легко вкрасти — можна відкупитися від будь-якого суду, навіть якщо це суд Господній».

Це була епоха поп-зірок з їх безсоромним виставлянням на всесвітній огляд брудної білизни, найінтимніших подробиць приватного життя, епоха занепаду науки і різкого зменшення кількості фундаментальних відкриттів на тлі зростання кількості моделей гаджетів. Виник культ спортсменів-зірок, яким уклонялися мільйони недорозвинених фізично обивателів, отруєних пивом і фаст-фудом товстунів і товстух; політика перетворилася на поп-шоу, куди кинулися зірки естради й знамениті спортсмени — бо саме їм, а не здібним адміністраторам від давали свої голоси виборці у так званих ліберальних демократіях — більшість, яка потребувала не серйозної розмови про майбутнє, а велася на блазенські обіцянки щасливого (тобто гламурного) життя вже зараз, негайно.

Один філософ назвав цю епоху «переходом людства до нелюдського способу існування». Очевидними були аналогії із загниванням Римської Імперії, з тією лише різницею, що новітні варвари (а з ними і християни), які прийшли навзамін розбещеній римській аристократії, самі були здебільшого розбещені мрією про гламурне, нарцистичне життя.

Але цю глобалістичну будівлю, зведену на кричущій нерівності людей і народів, уже підточували грізні підземні сили ненависті, заздрості, бажання реваншу; так в’язні велетенського концтабору готують повстання, незважаючи ні на тортури, ні на газові камери, ні на активність стукачів, ні на жорстокість охоронців.

Народне повстання, що прокотилося по Україні в 2077 році й нагадувало криваві селянсько-гайдамацькі бунти XVII–XVIII століть, стало ще одним знаком змін, що невблаганно насуваються на людство. Успіхи войовничого ісламу зі створення всесвітнього халіфату, завдяки яким була розчленована Західна Європа, також свідчили про кінець «епохи гламуру»: далеко не всім подобалось наркотичне сп’яніння й показ крупним планом статевого акта як вершинних проявів цивілізації. Кінцеву трагічну риску під гламурним періодом всесвітньої історії (чи мовою ісламських пропагандистів — епохою розпусти й загнивання західної цивілізації) поставили ядерні вибухи і Велика Темрява.

На думку багатьох, людство почало повертатися до часів Середньовіччя.

Звичайно, Леда-Франсуаза Першина, вона ж у майбутньому Леді Палій, не була теоретиком гламурної епохи й не могла осмислити свою можливу роль як символу цієї доби, але, безперечно, вона належала до найвродливіших дівчат Києва й України, а отже, Європи і світу. Тільки її батько й вона знали таємницю її краси й привабливості: генетичні дослідження, за які батько сплатив чималі гроші, з великим ступенем достовірності свідчили, що Леда-Франсуаза — половецька князівна, з тих, чий полохливий погляд зафіксований на фресці XI століття, відкритій у 2049 році під час реставрації на одній зі стін Софійського собору. Висока волейболістка з міцним, добре тренованим тілом, довгими звабливими ногами й хвилею чорного волосся, що спадало їй на спину (під час матчів збірної України, за яку вона грала, Леда збирала це волосся в тугий хвіст), вона притягувала до себе хітливі погляди чоловіків — хоч би де була, хоч би що робила. На тренування чи на ігри збірної України з волейболу приходили тисячі людей, переважно чоловіків різного віку, які не відривали погляду від її грудей, коли піднімала руки для подачі м’яча, чи від її заду, коли присідала, щоб відбити важкий м’яч, чи від її ніг, які стрімко виштовхували її над сіткою, щоб завдати нищівного удару — смертельного, завершального, переможного. Її обличчя — ледь скошені чорні очі — несло в собі якусь таємницю, не відому нікому, загублену в генах ще з тих часів, коли знищені були половці — степові вороги Києва.

Батько благав Леду нікому не виказувати цю таємницю. Її назвали Ледою не для того, щоб Юпітер, прикинувшись чорним лебедем, покрив її на ріці Ерот — нічого подібного батьки не уявляли, бо далекі були від міфології, а пливли за течією гламурної моди: вони не знали, що «Леда» означає непроглядну ніч, ніч гострих і несподіваних, як спалах блискавки, сексуальних фантазій, задля втілення яких руйнуються долі багатьох людей та їхніх родин. А інколи — і держав. Однак попри всю таємну половецькість, Леда не належала зовнішньо до «фатальних жінок» з числа «готів» чи «вампірів», а залишалася милою, компанійською, привітною дівчиною, яка охоче ділилася своїми принадами з однокласниками, тренерами, хлопцями зі збірної України з волейболу, баскетболу, боксу, плавання etc. — коли траплялася нагода під час зборів напередодні змагань; вона сповідувала принцип «краса належить усім, це народне добро», хоча, віддаючи своє солодке тіло багатьом бажаючим, вона берегла серце від захоплень, знаючи, що ще не прийшов час для Нього.

Батько Леди, Рогнед Першин (тоді в гламурну, дотемрявну епоху часів Гетьмана Мазуна в моду в Україні серед чоловіків увійшли жіночі імена — Зой, Оксан, Наталь, Оль), хоч і не належав до найбільших олігархів України й не входив до складу Аеропагу, проте був помітним і процвітаючим бізнесменом — власником фабрики з пошиття мундирів для вищого військово-козацького керівництва держави й верховного чиновництва, яке хворіло на мундироманію: кожне міністерство, кожен департамент, кожне агентство, кожна найменша судова, податкова чи тюремна інстанція бажали обзавестися власного уніформою.

Процвітанню справи Р. Першина сприяли дві речі:

по-перше, він створив геніальну комп’ютерну програму крою, завдяки якій за кілька хвилин закрійна машина видавала акуратно розрізані геометричні фрагменти тканини (сукна, шерсті, неоперену чи кулевідпорної наноматерії), з яких пошивочна машина автоматично робила чудовий мундир;

по-друге, мундир генерала козацько-танкових військ — темно-зелений з чорними обшлагами і лампасами — сидів, як влитий на Гетьмані Махуні, завдяки чому Рогнед Першин став монополістом у державі з пошиття уніформи. Чорний із сріблом поліцейський мундир начальника Державної варти Мережка, темно-синій маршальський мундир Генерального прокуратора України І.О. Крейди і тисячі, тисячі інших витворів комп’ютерно-кравецького мистецтва були випродукувані фабрикою Першина. Навіть перший генеральський білосніжний мундир Гайдука, шитий золотом, був замовлений у тій самій фірмі, про яку Гайдук тоді ще нічого не чув.

Він не знав, що Першин за наказом Мережка вшиває в новенькі, сяючі рядами гудзиків та різнобарв’ям кантів мундири мініатюрні пристрої для прослуховування начальствених розмов й оцінки настроїв командного складу держави. Так батько Леди — чорнобородий високий (вона пішла в нього) степовик-половець із ледь помітним прижмуром азійських очей — став не лише багатою, а й дуже небезпечною людиною, причетною до найвищих таємниць держави, головним принципом якої була повна недовіра до своїх громадян, навіть з вищої керівної еліти.

Завдяки мундирам Першина була викрита в 2075 році змова полковників проти Гетьмана й знешкоджена спроба вбити лідера нації під час урочистого параду. Виконавців стратили, проте замовників злочину знайдено не було — мабуть, вони надавали перевагу не вітчизняним мундирам, а іноземним костюмам від Армані.

Леда, звичайно, нічого про це не знала, а жила в повному достатку з батьком (мати, непоказна жіночка, колишня швачка фабрики Першина, спилася після народження Леди й була відправлена до наркологічного санаторію в Ірпені), який ні в чому не відмовляв дочці. Леда запам’ятала своє дитинство, як безперервне існування в музеї, бо палац Першина, зведений на схилах Дніпра, нижче Аскольдової могили, був і справді перетворений на велетенську виставку військово-чиновницької уніформи різних віків і народів: тут можна було побачити голландських гвардійців, які, здавалося, зійшли з картин Рембрандта, китайських комуністичних генералів часів Третьої війни в Кореї, англійських колоніальних чиновників у Індії, російських статських радників, польських уланів 1939 року, народних комісарів УРСР перед розстрілом (їхній випраний і заштопаний одяг зберігся на складах НКВС), американських шерифів із Теннессі в кумедних капелюхах, німецьких СС-манів у чорних мундирах, витончений дизайн яких, створений модельєрами «Гуччі», викликав таємний захват Першина, совєтських комісарів держбезпеки — яскраво-сині кашкети з червоними околами, кітелі з зеленої шерсті й сині галіфе з «діагоналі» свідчили про впевнену безпощадну силу держави, італійських карабінерів у темно-синіх одностроях з червоними лампасами й білими портупеями, в темних плащах-накидках з розкішною, несподіваною оперно-червоною підкладкою, французьких тюремних наглядачів часів Фуше; в окремому залі експоновані були мундири українські, переважно виробництва фірми «Першин і Ко» і переважно дизайновані батьком Леди.

Маленька Ледочка, бігаючи серед запилюжених, пропахлих спеціальними хімікаліями манекенів, почувалася, як мала комашка, що потрапила до пронафталіненої шафи, і мріяла колись підпалити весь цей мотлох, щоб легше дихалось.

Але коли 31 липня 2077 року, напередодні захоплення Києва військами Чорної Орди, палац Першина був підпалений невідомими (казали, що то були в’єтнамські робітники батькової фабрики), дихати не стало легше: ледве не потрапивши до лап погромників у масках, які зарубали батька сокирами, незважаючи на те, що в руках його був автомат ІЖ-107, Леда встигла вибігти з палаючого палацу й сховатися у заростях нижче Дніпровського узвозу: бачила у сутінках, як полум’я наповнювало палац зсередини, як вибухали по черзі великі засклені стіни залів, як вогняні кулі плазменої консистенції важко виривалися назовні, ледь не доходячи до невеличкої церкви-ротонди на Аскольдовій могилі. Тепер це місце стало також і батьковою могилою.