Розділ «ЯР Роман»

— Да вскочил вот на подножку...

— То есть, как «вскочил»?! — Командир наказав одному зі своїх підлеглих: — Ну-ка проверь у него документы!

Тепер я вже просто мусив злізти додолу, забувши про трофейний молоточок, і знехотя простяг тому командирчикові свою єдину особисту посвідку, яка зроду не була моєю, бо в ній значилося:

«Литовченко Яким Єлисейович, 1905 року народження». Яким був рівно на десять років старшим від мене, така різниця спочатку здалась лейтенантові підозрілою, але подальша інформація притупила його пильність. Я мовчки переступив з ноги на ногу, лейтенант розгублено блимнув на мене й передав мою посвідку старшому начальникові. Старший насмішкувато процідив:

— Враг народа?

Але в цей час пролунав свисток локомотива й усі троє занепокоїлися. Поряд нагодивсь міліціонер, і старший поманив його пальцем:

— Вот, разберись. Хотел пробраться в наш поезд.

По тому всі троє наздогнали свій класний вагон і поїхали, тільки майнув п'ятаками буферів останній вагон, а я лишився наодинці з міліціонером. Із цього все й почалося. Мов крізь сон чув я його домагання: «Это ваши документы?», але тільки тоскно дививсь услід поїздові.

— Если вы собираетесь сказать мне, что нашли их, — выдумайте что-то умнее.

Я мовчав. На сусідніх коліях тепер лишався тільки той состав «мого» порожняка та один ешелон кавалерії, що чекав зеленого сигналу семафора. Якби хоч якогось поганенького знайомого побачити, думалось мені, міліціонер би, може, відчепився. Але прохід між коліями вирував зелено-сірою масою, і годі було шукати в ній порятунку.

І в цей час переді мною виросла знайома постать. Поряд, зацікавлено блискаючи очима, спинився мій земляк, майже сусіда, майже ровесник Антін Ягола в будьонівській формі. Я зрадів і, забувши про все на світі, вигукнув:

— Он хай він скаже!

— Вы знаєте этого гражданина? — спитав міліціонер Антона.

Той здвигнув плечима:

— Я? Нє-е... — По тому відвернувся й поволі став одходити.

Я був у розпачі. Спершу не міг видобути й слова, тоді гукнув услід Антонові:

— Земляк! Скажи, що ти мене знаєш, чув? Бо мене заберуть!..

Я навіть не подумав про те, що в посвідці стоїть «Литовченко Яким Єлисейович», у той час як для Антона я був і лишався Максимом Архиповичем Нетребою. Але Антін віддалявся, незворушно встромивши руки в кишені кавалерійського галіфе. Міліціонерові, певно, хотілося позбутись непевного громадянина, бо він теж гукнув Антонові — вже «донбасівською» говіркою:

— Так ти земляк єво чи ні?

— Тамбовський вовк йому земляк! — На мій превеликий подив одгукнувся той і, проминувши кілька колій, змішався з натовпом кавалеристів.