Розділ «ЯР Роман»

— Яка там Україна!.. Домбас!

І похитав униз під насип до настирливої кози, яка замріяно дивилася через плотик на смугасті кавунчики: «Ось я тебе зараз батогом!..» Хоча в руках у нього був не батіг, а відшліфований долонями сукуватий ціпочок. Певно, дідові сини чи дочки завербувалися на шахти, подумав Максим, і серце йому стислося. Десь тут, можливо, і досі працювали його старші брат і сестра, які також завербувалися на шахти «Домбасу». Та потім згадалося, що зараз війна, і хоча Максим не міг собі її уявити навіть приблизно, належало припустити, що війна зачепила принаймні брата Петра. Не даремно ж той тигролов Нестор допитувався: «Ти — воєнооб'язаний?..»

Тоді Максим подумав про інше — і на душі стало зовсім кепсько. За всі ці чотири роки він не мав з дому жодної звісточки, бо ж в обвинувальному акті було зазначено: «без права переписки». А з волі доходило багато чуток про те, яких репресій зазнавали члени родин «ворогів народу». «Може, вдома вже нікого й немає?» — подумав він — і в цей час помітив залізничника з молоточком. Цього чоловіка Максим одразу впізнав — стрілочник, із яким зустрічався на тій уже далекій звідси станції.

Чоловік ішов і пильно вдивлявся в Максима. Максим же сидів навпочіпки за низесеньким бортиком платформи, так само пильно дивився на того й нічого не робив. Утікати вже було пізно, і не через те, що не зміг би втекти від уже немолодого залізничника з холодно примруженими очима, — просто раптом стало гидко й принизливо від усіх утікати.

І тільки коли чоловік підійшов зовсім близько, і ще не високе сонце освітило його в проміжок між двома платформами, Максим збагнув свою дотеперішню помилку: форма, яка досі здавалась йому залізничною, виявилася формою служби воєнізованої охорони. Просто була зношена й брудна.

Охоронник зупинився біля Максима, так само не зводячи з нього ока. Молоточок у його руці був малесенький і з дуже довгою ручкою, охоронець стояв і ляскав ним по халяві власного чобота, мов стеком. «Як я міг таке переплутати», — тоскно думав Максим, дивлячись на чоловіка у формі. «Ще й петлиці в нього двома кубиками...»

— Ты куда едешь? — спитав охоронець, на мить переставши ляскати себе по халяві.

Максим кивнув головою в бік паровоза, який далеко попереду, на станції, саме спускав зайву пару, огорнувши себе й усе навколо білою хмарою.

— А документы у тебя имеются?

— Имеются, — його ж словом відповів Максим.

— Передъяви документы!

Максим поволі звівся на ноги, та тільки глузливо скривив губи. Охоронець був неозброєний, єдиною його зброєю лишався той молоточок на довгій ручці, але ним знизу він Максима не досягав. Люди вештались тільки на станції, навіть старий, що не вважав «Домбас» Україною, певно, відчувши щось недобре, побрав козу й намагався зникнути за шахтарськими городцями. Охоронець відчув себе зовсім безпорадним, спочатку спробував підкликати діда, щоб послати його за підмогою, а коли дід, не чуючи або вдаючи глухенького, зник потойбіч обрідних кущиків кукурудзи та соняшників, підступив ще на крок до Максима й проказав удавано доброзичливим тоном:

— Да ты чё? Пойдем ко мне в пульман — вон он впереди. Там у меня все удобства, лучше, чем в купейном. Я думал, ты какой бродяга, а если у тебя с документами ажур, так чё будешь жариться-то на этой жестянке!..

Він говорив і говорив, але очі його тим часом неспокійно шастали вздовж вагонів, і Максим не мав жодних сумнівів щодо справжнього задуму цього залізничника в бувалій у бувальцях формі зовсім іншого зразка. «Невже це мене втелющило до військового ешелону?» — подумав Максим, хоча майже всі вагони-платформи були порожні. Але він на диво собі подумав про це дуже спокійно, бо нічого не віщувало про пряму небезпеку, тим більше цей недолугий охоронець із безневинним молоточком у руках.

Я не врахував людської злоби й тупої впертости, які часом бувають страшніші за найстрашнішу зброю. Цей залізничник виявився того самого роду-племені, що й уславлений на увесь наш концтабір караульний Ципльоночкін. Ципльоночок — так ми його називали — добровільно, ніким не спонукуваний, переслідував нас через усю тундру навіть тоді, коли це здавалося неможливим.

Не менш упертим виявився й залізничник у старій чекістській формі та з молоточком у руці. Він був наче моя лиха доля. Тепер, коли я про все це думаю, мені здається, що той день і той чоловік відіграли в моєму житті значно більшу роль, ніж на них покладалось провидінням. Так сталося, що я мусив утікати від нього цілий день.

Коли він почав був запрошувати мене до свого пульмана, де нібито було краще, ніж у купейному вагоні, я тільки зверхньо посміхнувся. Знизу я був для його молоточка недосяжним, а коли б він вирішив здертися на платформу, я легко перешкодив би йому здійснити це. Отже, він міг мене лише вмовляти. Чого він до мене вчепився — я не знав, очевидно, з простої професійної звички. Колись, іще хлопчиком, я спостерігав за поведінкою богомола. Це хижа ненажерлива комаха, але вона може по кільканадцять хвилин сидіти нерухомо, якщо поряд із нею теж нічого не рухається. Є такі спокійні мушки — коли сідає, то просто сидить. Богомол може дивитися на неї скільки завгодно, та варто мушці знятися, як вона враз опиняється в страшних шипатих лабетах богомола, бо той хижак хапає тільки те, що ворушиться. Такі хапальні інстинкти розвиваються і в деяких людей.

Мій поїзд сіпнуло, уздовж платформ пройшла прикра судома з переляскуванням буферів. Мене схитнуло, але я помітив тривогу в очах свого «доброзичливця».

— Прыгай! — уже загрозливо гукнув він мені, та коли я й далі стояв і глузливо дивився на нього, він люто блимнув на мене й швиденько побіг уперед наздоганяти свій пульман, доки потяг не набрав швидкости.

Тільки-но він зник за бортами платформ, я переліз на приступок і стрибнув додолу. Їхати составом стало смертельно небезпечно, я добре знав норов цього типу людей. Станція виявилась не дуже велика, п'ять або шість паралельних колій, і коли «мій» состав прогуркотів і затих, я чималим колом обігнув станцію й сів у перших кущах під насипом, де лишилося всього дві паралельні колії. Тут я міг діждатися наступного поїзда в потрібному мені напрямку. Якщо він зупиниться на станції, то в цьому місці ще не встигне набрати надто великої швидкости й я зможу вчепитися за підніжку. Коли, звичайно, не буде інших перешкод.