Розділ «ЯР Роман»

З цим запитанням Максим і поринув у важкий кошмарний сон. Прокинувся пізно, аж коли сонце пригріло крізь обрідне листя старої осики. Руки й ноги майже не діяли, особливо ноги, у попереку і в'язах мов стриміло по доброму кілку, у животі гримів такий марш — аж паморочилася голова. Максим ледве розтоптався, але ж і йти було треба, і він помалу поплентав понад узліссям далі. Від нічних думок не лишилося й гадки, і це трохи втішало. Додому, додому, а там буде видніше, що й до чого.

Відтоді минав уже п'ятий день. П'ятий жахливий день, бо то ж таки не абищо — іти й іти отако, машинально переставляючи неслухняні ноги, голодний і спраглий, прибитий невідомістю, яку залишив позад себе й яка чатує на тебе попереду.

Максим лежав, каламутними очима втупившись у верховіття. Може, і справді його вже стережуть під хвірткою батьківського дому? Може, схоплять отакого знесиленого й немічного — та й знову туди?

І куди саме?..

Ця думка здалась настільки жахливою, що Максима аж звело на рівні. Виламавши із сухої гілляки патик, він поплентав далі, сторожко наслухаючи й через кожні кільканадцять кроків роззираючись. Було б страшенним безглуздям удруге попастися саме зараз. Він зробить інакше, піде добровільно до військкомату й скаже: пошліть мене на фронт, туди, де найважче, я доведу отим-о йолопам, що йолопи вони, а не я. Тоді в голові майнуло інше: кого ж я захищатиму? Сталінських головорізів? Ця думка здалася зовсім безглуздою, однак він змусив себе йти й іти далі.

Коли сонце скотилося до вечірнього пругу, ліс, як і розраховував Максим, увірвався, і під ногами вищирився проваллями яр. Від одного вигляду його хлопцеві стало радісно й моторошно. Звідти вже здіймалася на своїх чорних крилах ніч, дедалі щільніше запинаючи й дерева, і чагарі глоду, і вогкі рови, підносячись вище й вище, під самі кручі. Цієї прірви між лісом і пагорбами широкого степу мешканці містечка боялись навіть удень. Яр майже зусібіч оповивав його чіпкими холодними ручиськами розгалужень, і містечко не витримувало нерівного двобою, неухильно задкуючи в бік степу. Ця боротьба тривала, певно, не одне сторіччя, бо на дні яру знаходили рештки людських осель усіх часів. Яр домінував своєю похмурою владою над цілою округою, він був неподільним володарем усього довкола. Кажуть, у давнину його зображували у вигляді семиголового змія й приносили йому навіть жертву, аби зглянувся на людей, на їхні ниви й хати, на худобу й птицю. З яром були пов'язані найжахливіші сторінки історії містечка. З нього, мов із пекла, виринали грабіжні орди печенігів, половців, а пізніше й кримчаків, у громадянську війну дикі нетрища давали притулок бандам, які звідси робили наскоки й на містечко, і на прилеглі села та хутори. Десь тут-таки було повішено під час колективізації й трьох активістів-комнезамівців, повішено по-звірячому, за ноги, ще живих, а в голодний тридцять третій рік якомусь дядькові за торбину квасолі відірвано в бійці те, без чого він, ледве дорачкувавши додому, ледве виживши, назавжди втратив здібності чоловіка.

Яр був усе. Навіть містечко на його честь назвало себе Яром.

Максим дивився на призахідне жовте сонце, на білі хати, що починалися відразу по той бік урвищ, і вагався: іти яром навпростець, а чи обминути його кружною дорогою? І зараз чи згодом, дочекавшись темряви? Яром було близько — ось містечко, зовсім поряд, а морочні мацаки спрута тяглись аж ген до Плескатої могили. Якщо йти тудою, доведеться дати гаку кілометрів чотири. У шлункові досі пекло, а зараз почало просто палити, щоки теж горіли, певно, починалась пропасниця, ноги були мов не свої, у вухах же дзенькали об ковадло молотки, лунко й болісно. Максим поволі підвівся й, спираючись на ціпок, пішов до прірви.

Як я його подолав — і сам до пуття не міг потім пригадати.

Пам'ятаю тільки, що вже на тому боці чи заснув, а чи втратив свідомість, а коли прокинувся, із жахом усвідомив, що лежу на самісінькому обриві: необережний рух — і, як казали в нашому Ярі, — згадуйте Вустю, що Горішні зовицею доводилась... А потім ще був отой кілометр, довгий, безкінечний, жахливий кілометр до батькової хати.

Я ніколи не думав, що людські поняття й уявлення можуть бути такими до безглуздя відносними. Мене вже не обходило, як зустрінуть у містечку такого опівнічного прибульця й хто зустріне, бо й найлютіший ворог у цю мить не міг би схвилювати мене.

Я додибав до хвіртки й знесилено повис на старих дошках. Із того боку хтось ворухнувся, я встиг лише подумати: «Я Так і знав...» — і якось по-дивному втратив свідомість. Але то була мати. Пошепки голосячи й відхекуючись, вона тягом потягла мене до порога. Я чув усе, але не міг подолати в собі важкої, мов чавун, сонности. «Ой Боже, ой синку, а я вже ж по тобі й панахидку справила...» Хотілося їй сказати щось бодай незначне, та вуста не розтулялись, а голос материн долинав здалека, мов аж із-поза хати, хоч я знав, що вона тут, біля мене, бо раз по раз чув на собі дотик мокрого рушника.

Так я пролежав до самого обіду наступного дня. Дивним було те, що я по-справжньому й не засинав. Крізь примружені повіки бачив матір, яка то сідала біля мого ліжка, то схоплювалася й бігла надвір і знову поверталась. Я все те бачив і чув, але бачив разом із тим і себе на ліжку — немов якось і збоку, чужими очима. Відчував, що мені в хаті чогось бракує — й ніяк не міг уторопати, чого саме.

Хотілося спитати про це в матері — та як і про що, власне, питати? Часом починало здаватися, що я ось-ось пригадаю все, але думка застрягала десь поблизу, в узголів'ї чи під подушкою, і годі було вхопити її.

Потім усе в кімнаті раптом утрачало барви, робилося чорно-білим і навіть ніби сірим. Згадувалося, що так буває уві сні, людина може чудово вловлювати голоси й тони музики, далебі, і пахощі, але кольору відчути не може. Я силувався перевірити, чи сплю-таки, спробував раз і вдруге вщипнути себе за вухо, але рука не підкорялась.

А по обіді раптом остаточно й по-справжньому прокинувся. І тільки тепер збагнув, чого мені весь час бракувало.

— Мамо... а де ж... усі... тато, Марія... Петро... Павло?.. Вони... живі?

Голос був млявий і кумедно вривався, немов би мені бракло повітря вимовити все разом.

— А Боже ж ти мій, Максимочку, та я ж тобі вже казала, мабуть, не чув? Марія писала, шо на окопах, батька заслали під Соловки зразу ж після тебе, у город Сєвєродвінськ, а Петро з Павлом... І не пишуть, і не чуть... Наталці Охрименковій похоронна прийшла, і Шевчучисі прийшла... На Колька, що з тобою в десятому вчився. А наші... Думала, і ти...

Отже, я таки спав або марив, а мені здавалося, що все чую і все бачу.