Розділ «ЯР Роман»

— Ти, Якиме, воєннооб'язанний?

У грудях Максимові похололо. Усі слова сьогодні видавалися багатозначними й чаїли в собі підступ. Він глянув на чоловіка, що сидів поряд, той відчув незручність і вибачливо посміхнувся, та тільки на мить.

— Я чого спрашую, — сказав він раптом охриплим голосом, — бо, кажуть, об'явлена всеобща мобілізація. Таких, як ти, мабуть же, тоже не минеться...

— У мене плоскостопість, — несподівано й для самого себе збрехав Максим. Поїзд кілька разів поривався рушити, та йому мовби щоразу бракло зваги. Він стояв на запасній колії, а повз нього, у тому самому напрямку, так само нерішуче рухався товарний ешелон. Вагони були новенькі й міцно зачинені, а платформи поспіль укутані брезентами. На платформах і в тамбурах вагонів сиділо по двоє червоноармійців, дехто з них куняв, один навіть ізсунув пілотку на самісінькі очі. Один, махнувши примкнутим багнетом трьохлінійки, спитав у Максима та Нестора, яка станція попереду, але ніхто того не знав. — Плоскостопість... — для чогось повторив Максим, і слово так неприємно прорипіло в горлянці, що він мимоволі покосував на Нестора й ще дужче знітився.

— Погані діла, — сказав Нестор, не звернувши увагу на його розгубленість. — Казав Сталій, що врага будем бить на вражеській території, та щось не видно...

По цих його словах Максим насторожено принишк, але Нестор більше не озивався. Вони викурили по дві цигарки, і коли військовий ешелон урешті зник, а їхній поїзд неквапом рушив, і знову в протилежному напрямку, на північ, — Нестор пересів до свого вагона. Тигри, які досі неспокійно никали в клітках, теж заспокоїлися. Призахідне сонце світило тепер просто в очі, і це не давало зосередитися.

«На північ, на північ», — думав Максим. Далі й далі від України, у приволзькі степи. У дальшій подорожі не було сенсу. Мав би, дочекавшись ночі, стрибнути з вагона й покотитися в таємничу пітьму, але Максим вагався. Може їх знову завернуть на південь або на захід? Та й що він робитиме, скотившись із насипа в дикий степ? А якщо не дикий, якщо там люди? З чим він прийде до тих людей? А тут принаймні поки що його не чіпають і навіть годують...

Максим вирішив перечекати ще одну ніч.

До самого ранку я так і не зміг заснути. Поїзд кілька разів зупинявся, сіпався й навіть задкував, небо нахмарилось, і я вже не був певен, чи не повернули ми знову на південь, у Донецькі степи. Та коли почало розвиднятися, до мого вагона заглянув Нестор і розвіяв мої сподівання.

— Он Волга з правої од нас руки! — кивнув він на глуху стіну вагона, де між двома тигровими клітками горопудився мій барліг. — А той он состав іде порожняком до Донбасу... — Нестор спробував заглянути мені в очі, але в проміжку широко розчинених дверей було ще надто темно. Це намагання дуже здивувало, та Несторові очі теж ховались у темряві.

На сусідній колії стояли порожні вугільні платформи, я дивився на них і силкувався збагнути, що мав на увазі Нестор. За роки в колимських концтаборах я звик більше покладатись на інтуїцію, ніж на людські слова. Нестор явно силкувався в чомусь мене переконати.

— Мені краще їхати отим порожняком назад? — кивнув я очима туди, звідки ми їхали.

Нестор мовчки схилив голову.

— Чому? Ти ж обіцяв довезти мене до Москви? — Я мусив пересвідчитися.

Відчувши мою тупість, він підсунувся й шепнув мені ледь чутно:

— Колька вчора казав, шо ми можемо із-за тебе... — Я й досі непорозуміло дивився, і Нестор аж засичав: — Тікай, дурню Божий!..

Я хотів був негайно скористатися з його поради, та він застеріг: мовляв, посидь, я гляну, чи не прокинувся Колька.

Він пішов уперед, до третього від мене вагона, де звичайно їхав наш товариш Колька, заглянув у прочинені двері й махнув мені рукою. Я лише схопив свою кухвайку, пірнув попід найближчою платформою сусіднього состава, який тут-таки почав рушати, пройшов трохи пішки, а коли поїзд почав набирати швидкість, узявся за борт і просто вскочив у порожню платформу. На її днищі та бортах було мало не в палець вугільної куряви, я виглянув, але ми ще не встигли проминути останніх вагонів мого колишнього поїзда. Мені навіть здалося, що звіролов Колька розігнався між коліями й намагається вчепитися в одну з порожніх вугільних платформ. То була явна галюцинація, і все-таки я ліг на дно своєї платформи й натяг кухвайку на саму голову, рятуючись від їдкої вугільної куряви, яка вільно гуляла між невисокими залізними бортами. Певно, состав розвантажився десь недалеко, бо вітер ще не встиг повимітати платформи.

Коли зійшло сонце, платформа почала швидко розпікатись, але я не міг навіть зняти кухвайку з голови, бо вугільна пилюка виїдала очі. Мені було погано й прикро, я лежав і думав про земляка, із яким так несподівано звела була мене доля, а тепер знову розвела. Я вже давно відвик нарікати на знайомих і незнайомих, за роки каторги навчився покладатися тільки на себе, але гидко було думати про людину, якій не зробив нічого поганого, натомість мовби зазнав од неї зради. Та згодом, під перестукування коліс на стиках рейок, я заспокоївся й почав вірити в те, що Нестор мене не зрадив, у його очах, так мені здавалося в півмороці світанку, було співчуття й жаль, якого я не розумів; можливо, у цій не пещеній життям людині озвався голос рідної крови. Тепер я вже був майже певен, що Нестор мене врятував од підступу й підлости іншого.

Поїзд їхав на південь, у цьому вже не було жодного сумніву, отже, кожна мить наближала мене до давно не баченої України. Коли назустріч прогуркотів состав, я остережливо підвів голову. Пилюка чаїлася вже тільки по затишних куточках і не виїдала очей. Повз мене мигтіли окаті вагони пасажирського поїзда, але навіть попри таку швидкість я встигав розгледіти у вікнах людські обличчя, а на дахах деяких вагонів побачив людей, які лежали або сиділи, один навіть щось пив із темної пляшки, задерши її до самого неба. Утікаючи, я не прихопив із собою ні їжі, ні води. Мені вже давно хотілося їсти, а тепер, коли побачив того чоловіка з пляшкою, прокинулася й нестерпна спрага.