Розділ «ЯР Роман»

Мати краєм хустки витерла очі, а я лежав, і слухав, і боявся поворухнутись. Виявляється, її теж допитували за мене, поки я сидів у Кремінську: приходив один, ще раз — двоє, а втретє викликали до себе, майже місяць тому.

Я з подиву аж очі розплющив. Місяць? А тепер хіба вже не тягають? Невже й досі не розшукували втікачів з обласної Кремінської тюрми? І тут здивувався вдруге. Мати сказала:

— Нема вже кому розшукувать... Усе начальство поскладалося й поїхало ще позавчора. В Ярі порожньо, сьогодні зранку люди вже й магазини порозграбляли, і склади, які були.

Я дивився й нічогісінько не міг уторопати. Куди поїхало начальство? Як це порозграбляли?

— Увечері німці прийдуть, казав Луценко, ми, каже...

Я більше не слухав, голова вже не сприймала нічого. Про таке розв'язання проблеми я навіть не мріяв, був певен, що росіяни б'ють німців десь на чужих територіях. Виходило, тепер я можу принаймні не тремтіти за своє життя, але я несподівано для себе усвідомив, що перемога Гітлера мене теж не втішає. І раптом відчув незбагненну порожнечу навколо себе. «Битимемо ворога на його ж території». Було таке? Було ж?..

Я підвівся й, похитуючись, пішов до дверей, тоді повернувся назад і знову сів на ліжко. Цілковита порожнеча... Я проказав чужим голосом:

— Треба... йти.

Мати заголосила, почала хапати мене за руки, ще не знаючи, що я надумався робити й куди йти. Але я гарячково вдягався, не потрапляючи ногами в холоші. Коли ж нарешті вдягся й вийшов до хвіртки, із вулиці почувся забутий голос нашої сусідки баби Макарихи, я впізнав його відразу:

— Чи чули? Німці вже в Улянівці й у Веприках!

Я повернувся й мовчки сів у затінку біля веранди. Мати підійшла до сусідки, а я сидів і не міг спромогтися бодай на якусь думку. Перед очима спалахували червоні й зелені кола — так у мене завжди починалась пропасниця. Згодом я встав і поплентав до хати. Давно-давно колись у старій шафі з облупленою фарбою завжди лежала батькова махорка. Тоді я не вживав того трійла, але тепер заходивсь нишпорити серед бебехів та батькового інструменту, який досі лежав у шафі. На дні сірої полотняної торбинки таки знайшлося трохи кострубатої січки, яка давно видихалась. Я видер! аркушик настінного календаря з датою «28 серпня» й тремтливими пальцями скрутив незграбну цигарку. Лютий дим серпом розітнув груди, тілом розлилася п'янка хвиля, та голова й від цього не проясніла.

Рипнули двері, протягло й тоскно. Я сіпнувсь, ота нога немов зачепила в моїй душі ще живу струну. Спершись на одвірок, стояла мати й дивилась на мене жалібними очима.

— Це вже й ти куриш!.. «Там» навчився?.. Стіки ж год...

У руках вона тримала папірчину, завбільшки як пів зошитового аркуша. Мати простягла мені той клаптик, і я прочитав:

«У Єрусалыми було одкрытое небо и был слышен голос Господен...»

— Баба Макариха дала. Перепишіть, каже, десять разів і роздайте ближнім...

Я вийшов і сів на приступку веранди. Від їдучого диму трохи наморочилося в голові і я, сам того не помічаючи, хитався з боку на бік. «У Єрусалыми було одкрытое небо...»

Не зважаючи на буйний день, вулиця неначе вимерла. Отже, в Улянівці й Веприках... Я намагався збагнути все це, але в голову раз по раз лізли слова: «У Єрусалыми було одкрытое небо...»

Кинувши недопалок просто поперед себе на доріжку, я сперся ліктями на коліна й застиг. Десь далеко-далеко, може, за тими Веприками чи й ще далі, глухо гупали вибухи, а тут стояла парка й мертва тиша. «У Єрусалыми було одкрытое небо...»

Розділ другий