Розділ «ЯР Роман»

Мені пощастило. Протягом півгодини один за одним пройшло чотири товарняки, два з них зупинялись на станції, на перший я не зважився сісти, бо деякі вагони були розчинені й звідти виглядали люди в однаковім одязі, але в другому я не помітив нічого підозрілого. Розігнавшись трохи за ходом поїзда, я легко вчепився в поручень і сів на гальмівній площадці ледь живого від старості двовісного вагона. Поїзд рухався повільно, перед наступною станцією зупинився й довго стояв під червоним семафором, нарешті рушив і став аж на четвертій чи п'ятій станції. Станція виявилася щільно забита й нас дуже швидко відправили далі. Обабіч то там, то там здіймались угору сиві конуси териконів, башти копрів та закіптюжені будівлі. Досі на мене ніхто й уваги не звернув, але мені страшенно хотілося їсти, а ще нестерпніше — нити. Я не зважувався вилазити зі свого нікому не потрібного затишного вагона, але на найближчій станції був просто змушений вилізти. Поїзд підкотив до станції швидко й так само швидко спинився. На сусідніх коліях праворуч і ліворуч стояли товарняки, двері всіх вагонів були широко розсунуті, а в самих вагонах та між коліями ворушилося безліч народу — червоноармійців. Потім я придивився пильніше й побачив у вагонах коней. Певно, в двох поїздах передислоковували цілий кавалерійський полк. Серед бійців одчувалася пригніченість, можливо, їх відправляли на фронт, і мені на мить похололо під ложечкою. Я не відчував цю війну своєю, навпаки, навіть бажав поразки владі, яка завдала мені й ще, можливо, багатьом мільйонам моїх співвітчизників нелюдських страждань. Чотирьох членів мого роду замордовано голодом, про долю решти я ще не мав жодного уявлення, і все-таки мені похололо під ложечкою, бо я мовби аж тепер відчув, що це не тільки війна, а доба фатальних перетворень.

Я не боявся війни як кривавого бенкету смерти, за роки каторги перебачив стільки смертей, наглих і повільних, що вигляд трупів перестав мене хвилювати, у мене просто атрофувалися ці людські почуття. І все-таки насувалося щось досі не бачене, здатне перевернути світ і поміняти місцями землю й небо.

У цій розворушеній і пригніченій страхом перед невідомістю юрбі я почувався дуже незатишно, наче голий серед одягнених, я знав, що цей комплекс вироблявся в мені роками й виникав кожного разу на самий вигляд казенної форми та петлиць. Відкрита гальмівна площадка старезного вагона, де я сидів, прострілюваний десятками похмурих, байдужих чи зовсім сліпих поглядів, перестала бути мені захистом, я не стерпів, зліз на промазучений гравій і понуро пішов назад, у хвіст поїзда, щоб вирватися з цього скопища. Та не встиг проминути й трьох вагонів, як почув:

— Вот так встреча!..

Я став як стій. Переді мною рипів гравієм той самий залізничник у старій чекістській формі. Тепер я б уже не сказав, що він неозброєний, одним помахом свого молоточка він міг перебити мені руку чи й провалити череп. Я глянув уздовж проходу між поїздами, і під ложечкою мені знову зассало. Якби після зупинки «мого» поїзда я спокійно був зліз і попід вагоном військового ешелона вийшов на вільний простір, тепер би не довелось блимати в очі цього добровільного стража порядку. Але я все життя був мудрий заднім розумом. Тепер стояв і думав, що робити. Варто вчинити бодай словесний опір — «залізничник» негайно крикне на допомогу, а помічників серед цього натовпу знайдеться чимало, адже коли людина стоїть перед невідомим, її легко попхнути в будь-якому напрямку, бо всяка дія здається їй порятунком: аби не стояти згорнувши руки й наперед мордувати себе страхами. Хворий стократ краще почуває себе під ножем, аніж у м'якому ліжку напередодні операції.

Я подумав, що в такій веремії для мене було б найкраще, коли б «залізничник» повторив свою давню пропозицію. Він теж був у не менш збудженому стані, а в такому стані людина мимоволі намагається йти второваною стежкою.

— Дак чё — пройдем в мой пульман? — озвався «залізничник», мовби відчувши моє прохання. Це була та вторована стежка. Він навіть відтворив її з подробицями: — У меня там лучше, чем в купейном.

Я стримано кивнув, намагаючись не переграти, і ми пішли в тому самому напрямку, у якому досі йшов і я: у хвіст «мого» та обох «будьонівських» ешелонів. Ішли мовчки, обминаючи гуртики кавалеристів, хоча простіше було б пролізти попід першим-ліпшим вагоном. Цього «залізничник» не хотів робити, боявся, що я втечу. Я намагавсь не думати про його подальші плани щодо мене, намагався також здаватись якнайспокійнішим, для цього мав би зайти з ним у незобов'язливу розмову, але не міг вичавити із себе й слова. Ніколи не вмів розмовляти з наглядачами, мені щоразу заціплювало. Та й мій супутник не силкувався мене розважати, лише ступав попліч і сторожко косував на мене збоку, тримаючи напоготові свій «аргумент».

Коли ми обминули останній вагон кавалерійського ешелону, «залізничник» почав помітно нервувати, він явно шкодував, що поклався на власні сили й не гукнув будьонівців і з їхньою допомогою не скрутив мені руки. Ми йшли сплетінням колій і стрілок, а я й досі не знав, куди прямуємо, бо територія станції вже кінчалася. Та коли попереду за височенними кучугурами антрациту виринула присадкувата двоповерхова будівля з почорнілої цегли, я вже не мав сумніву: «залізничник» веде мене якщо не до лінійної міліції, то принаймні до вокзалу, там він гукне когось на підмогу й мене затримають уже фундаментально.

Далі я не мав права зволікати й вагатися. Або вислизну з його рук зараз, або ніколи, можливо, це навіть останній у моєму житті шанс. При цьому ставки були далеко не рівні: якщо він ризикував розквашеним носом, то я важив життям. Адже я втік із концтабору й на мене, я був певен, оголошено всесоюзний розшук. Скориставшись із нагоди, коли довелося порушити ритм кроків, бо долали складний механізм стрілки, я розмахнувся й навідліг ударив «залізничника» кулаком у живіт, потім підхопив випущений ним молоточок і побіг туди, де сичали парою локомотиви. Один із ешелонів саме рушив, я схопився за поруччя найближчого товарного вагона, в якого виявився гальмівний майданчик. На майданчику сидів кавалерист із шашкою й карабіном, я його вчасно побачив, але все-таки вихопився на приступки, мусив бодай трохи від'їхати від станції, а там хай хоч скидають мене серед поля.

Але згори прогуло ледачим басом:

— Давай слазь...

Слідом за цим уздовж поїзда пробіг ляскіт і поїзд, ледве рушивши, зупинився. Я глянув на кавалериста, натомість іще дужче вп'явся в поруччя. Ніяка сила не могла відірвати мене.

Боєць здивувався:

— Ты чего?..

Його біляве губате обличчя лисніло від поту. Але я вперто мовчав. У цей час із єдиного класного вагона, причепленого відразу до тендера, вилізло троє в ремінних портупеях навхрест. Найстарший запитав «мого» бійця:

— Милюков, что это за штатский в твоем тамбуре?

Названий Мілюковим виструнчився й прогудів тим самим ледачим басом:

— А я почем знаю!..

— То есть как?!