Розділ «ЯР Роман»

Якби поїзд рухався без великих зупинок, я б до вечора був уже принаймні на території України, але зупинки почастішали, а незабаром нас і взагалі поставили на запасній колії невідомої мені станції.

Будинок вокзалу, облуплена одноповерхова споруда, був далеко попереду, назви я не бачив, та й не наважувався виглядати з-за борту платформи. Коли на розпеченому залізному днищі стало нестерпно лежати і я, знесилений спрагою, вже хотів був стрибнути на землю, почулися кроки. Хтось рипів чобітьми по насипу й зрідка постукував молоточком, певно, перевіряв справність коліс. Я не мав конкретного плану, що робити далі, але вже не міг лежати в розжареній платформі, і коли кроки затихли, обережно вистромив голову. Той, що досі стукав молоточком, тепер стояв і дивився на мене. Здавалось, він вагається, іти йому чи не йти в мій бік. Я не мав права вагатись, між нами було п'ять або шість платформ, я міг стрибнути на другий бік і сховатися, хоч довелося б утікати в бік вокзалу. Я справді шарпнувся до протилежного боку платформи, та в цей час мій поїзд ляскнув усіма буферами, а повз мене, у тому самому напрямку, у якому я їхав досі, на повній швидкості загуркотів якийсь поїзд.

Я стрибнув додолу й побіг між двома потягами в бік вокзалу, до «свого» паровоза, водночас пильнуючи стрілочника, ноги якого зрідка мелькали в просвітках межи коліс. Коли мій порожняк почав набирати розгону, я скочив на підніжку найближчої платформи.

У платформу я перебравсь аж тоді, коли станція лишилася далеко позаду, і, звівшись навколішки, розглянувся. Я їхав десь посередині ешелону, схожого на плескатого рудого вужа, що лише в кількох місцях горбатився кубиками звичайних критих вагонів. Дим паровоза слався з правого боку понад землею, я ж озирався ліворуч, намагаючись побачити там Волгу. Річки я так і не побачив, можливо, вона ховалася за нескінченною грядою горбів.

Я вдивлявся в ті висмалені сонцем безплідні ландшафти, і під серцем у мене млоїлося. Коли б ліворуч зблиснула Волга, я вже бодай би знав, що їду в бік України...

Состав порожняка безперестанку зупиняли, перекидали на запасні колії, штовхали заднім ходом у якісь тупики, потім знову випускали, у Максима склалось відчуття, ніби поїзд кілька разів плавними дугами завертав то круто ліворуч, то не менш круто праворуч, та не було жодної змоги простежити напрямок, бо небо облягли високі хмари й не стало видно навіть зірок.

Не бачив Максим і вогнів у стену чи понад залізницею, неначе поїзд летів у мертвих пісках нескінченної пустелі.

Ніч видалася тривожна.

Над ранок чи то змінився вітер, чи, може, напрямок руху, але дим слався вздовж поїзда. Стало нічим дихати, очі запорошувало колючими недотлілими вуглинками, тож Максим скулився в передньому куточку платформи й натяг кухвайку аж на голову. Коли ж розвиднилось, він обережно вистромив голову й з несподіванки аж очі вирячив. Дим відносило вбік, повітря випрозоріло, і на всьому обширі хвилястого стену то там, то сям чорніли височенні конуси, схожі на шатра велетів. Максим нічого подібного ніколи не бачив, і все-таки враз угадав, аж промовив уголос, хоча за гуркотом поїзда ледве сам себе почув:

— Терикони!..

«Значить, я таки в Донбасі, в Україні», — подумав Максим, але раптом похнюпився. Радіти було рано, ця шахтарська земля могла виявитися й Ростовщиною, і чим-завгодно іншим. Він до щему в очах удивлявся в терикони, копри та труби, у вбогі шахтарські хатини та малесенькі грядочки під блимавими вікнами й поволі переймався вірою: ні, такі чепурненькі побілені хатинки могли бути тільки в українців. Ця віра переросла в упевненість, коли поїзд зупинився на невідомій станції й у запалій тиші раптом почулось:

— Куди!.. Ось я тебе зараз батогом!.. Куди ти, хай би воно йому завісилось!..

Максим виглянув і побачив під насипом діда в солом'яному брилі, а далі — гулу, з великим вим'ям козу, яка намагалася пролізти в чийсь огороджений старим плотом баштанець. І та коза, і маленькі смугасті кавуни, яких вона хотіла скуштувати, і надто ж дід у тому до болю знайомому брилі були такі справжні, що Максим перестав сумніватися: почалась Україна.

Дід був зовсім поряд, а далеко в обидва боки Максим не бачив живої душі, тільки метрів за сто позаду сапали щось на вбогих залізничних городцях дві старі жінки, тож він неголосно запитав:

— Діду, яка це станція?

Дід відповів, навіть не глянувши на того, хто питав:

— Станція Перевальна.

Назва нічого не промовляла, і Максим вирішив уточнити:

— Це вже Україна?

Дід аж тепер озирнувся на допитливого пасажира й сердито пробурчав: