Розділ «І. Білик: Таїна давнини і трагізм сучасності»

Здавна побутує думка, що життя людини може слугувати основою літературного твору. Звичайно, життя видатних особистостей може «витворити» цікавий великий роман, але, крім суто буттєвого, є ще внутрішнє, духовне життя людини, яке не помітне стороннім, і воно завжди цікавіше, ніж видиме. Особливу цікавість викликає життя людей творчих професій, тому що тут виникає унікальний аспект спостереження — своїм власним життям починають жити також їхні мистецькі витвори: прозові, поетичні твори, картини, архітектурні споруди. Нерідко зустрічаються наукові роботи, де досліджуються долі мистецьких творів, які після народження ніби пішли «в автономне плавання», як діти, до яких батько-творець, здається, і стосунку вже не мав, бо вони почали жити власним життям.

І нам важливо тут розповісти не лише про Івана Білика, «нетипового українського радянського письменника», як говорили ще недавно, але й зробити своєрідну подорож лабіринтами його творчості, яка вимагає вдумливого неквапливого огляду, оскільки його доробок — то непересічне явище українського письменства.

Іван Іванович Білик народився 1 березня 1930 р. у смт. Градизьк Полтавської області в селянській родині. Батько загинув ще до його народження, а під час голодомору померли дід і баба, старша сестра. Утікаючи від голоду, переїхали до Кам'янського (нині м. Дніпродзержинськ), де на роботу приймали без жодних документів, бо потрібна була робоча сила. У маленькій кімнатці мешкало вісім чоловік. Тітка почала брати малого Івана в образотворчу студію, щось у нього вже й виходило, можливо, це було спадкове — прадід був відомим у тих краях богомазом. Але юнак вибрав інший шлях — після закінчення середньої школи І. Білик працював учителем у сільських школах, у 1956 р. вступив на факультет журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка.

За роки навчання блискуче вивчив найважчу серед слов'янських мов — болгарську, почав перекладати художні твори. Нині ми маємо майже три десятки повістей і романів, перекладених професійно.

Закінчивши в 1961 р. університет, І. Білик працював у республіканських газетах, у «Літературній Україні», журналі «Всесвіт». У 1968 р. вийшов його роман «Танго» про українську еміграцію в Америці. Це типовий пригодницький твір, де автор, показавши життя трьох поколінь української еміграції, весь час акцентує на почутті, котре було головним для всіх, хто виїхав через будь-яку причину. Це — ностальгія.

Коли читаєш якийсь художній твір, хочеться дізнатися більше про автора, про те, як він пише, особливо ж про лише йому притаманні таємниці творчості, про що блискуче повідав у «Алхімії слова» Я. Парандовський та в «Золотій троянді» К. Паустовський. Так от, І. Білик перед написанням твору все продумує: сюжет кожного розділу, персонажі (головні), психологічну і мовну характеристику героїв. І пишеться твір з кінця літа і до наступного літа, щодня.

Як приходять до прозаїків теми творів, кожен з них міг би розповісти свою історію. А от тема роману «Меч Арея» буквально впала І. Білику на голову в бібліотеці Спілки письменників. Це була тоненька книжечка Олександра Вельтмана «Аттила і Русь IV-V століть», видана у 1858 р. Вона стала поштовхом до написання роману, який витримав у нас і за кордоном п'ятнадцять (!) перевидань. Сучасник О. Пушкіна О. Вельтман писав, що Аттила був не диким сином степу, не вождем кочових племен, а «великим руським князем». Ні Л. Гумильов, ні М. Грушевський не вірили в «слов'янськість» Аттили, хоч український історик зауважував про деякі ознаки, які вказували на слов'янські елементи в державі Аттили. Ця держава мала територію від Рейну до Кавказу і від Дунаю до Балтики.

Є і сучасні праці на цю тематику, одна з них Є. Гороховського «Аттила — бич Божий: історична особа чи культурологічний феномен» (Хроніка-2000. — К., 1996), де автор пише про роботу О. Вельтмана не як про наукове дослідження, а як про культурно-історичну пам'ятку ідеології слов'янофільства. Наша українська література про гуннів також велика: від роботи І. Франка «Походження Аттили», праць О. Пріцака, особливо ж досліджень «Культура і мова гунів», «Титул Аттила» до останнього — контроверсійного дослідження І. Калинець «Гуни — нащадки Ізраїля» (Дзвін. — 1997. — № 8).

Писався цей роман у 1970 р., у час, коли тиск ідеологічного пресу ставав усе сильнішим. А в час виходу роману «Меч Арея» в 1972 р. прокотилася друга після 1965 р. хвиля арештів.

Виходячи зі слів Григора Тютюнника: «Літературі, як яблуньці — погода потрібна», треба зауважити, що І. Білик видав свій роман у страшну негоду. І йшов він не легко — у закритій рецензії П. Толочко знищив його. Але автор написав післямову «Аксіоми недоведених традицій» і роман з'явився на світ. У книгарнях його побачив П. Толочко і написав у «Літературну Україну» рецензію «Всупереч правді історії». У статті О. Яковлева (того, що пізніше став «архітектором перебудови») «Проти антиісторизму» були різкі загальні слова про класовий підхід, але й наводився приклад — «Меч Арея»: «Іван Білик, прагнучи якнайбільше прославити міфічного князя Богдана Гатила, договорився до того, що оголосив, нібито під цим ім'ям виступав вождь гуннів Аттила». Роман можна було б і замовчати (а це було одним з видів критики), але ота післямова була страшнішою від самого твору.

Що ж, право на власну версію історії має кожен автор твору про сиву давнину. Можна лише посміхатися зараз, коли читаєш сучасні російські історичні романи: ніякого татаромонгольського іга не було, був союз Московської Русі зі Степом, а грізний Батий був їхній Батя... Тоді ж кожний відхід від ідеологічних канонів жорстоко карався. А ще коли цей відхід благословляє сам Костянтин Багрянородний, візантійський імператор, визначний історик: «Цей народ ми називаємо скіфами або Гунами. Щоправда, самі себе вони звуть русами». Отже, приймаючи концепцію І. Білика — «гуни — скіфи — слов'яни», ми продовжуємо нашу історію вглиб ще на 500 років, а портрети зображених на знайдених археологами вазах — то зображення наших предків, «наших дядьків, яких сотнями знайдеш у кожнім українськім селі» (І. Білик). А ідеологічних церберів допікало ще й те, що автор «штучно переніс зародження козацтва на тисячоліття раніше»[1], адже тема козацтва — це було тоді, у 1972 році, — табу, самого П. Шелеста «били» за «ідеалізацію козацтва», а Л. Махновця за те, що в дослідженні «Григорій Сковорода» писав про знищення Катериною II «славної Запорозької Січі» каменували за саме слово «славної», адже Січ, на їхню думку, була «історичним пережитком».

А ми серед багатоголосся відгуків наведемо один — із-за океану, від дописувача журналу «Визвольний шлях» (1977, № 10): «У ті прадавні часи перед „Мечем Арея” дрожав могутній Рим разом зі своїм папою Левом, а всемогуча і віроломна Візантія падала перед ним на коліна, даючи данину, а рівночасно з тим і отруту, що — на їхній жаль — не мала успіху. Коли б ми були мали таких Гатилів більше, то сьогодні не мусили б тинятись і поневірятись, як тії сироти по цілому світу. А все це сталося завдяки ворожій пропаганді й сіянню роздору і незгоди, як тоді, у прадавні часи, так і сьогодні. Бо не ворожа сила, а наша незгода, заздрість і ненависть до свого довела наш бездольний народ до такої незавидної ситуації, коли і про африканських дикунів, бувших людоїдів т. зв. "вільний світ” знає більше і ними клопочеться, ніж про нас, які живуть в країні "Где так вольно (в гробі) дышит человек...”».

Дійсно, історія цього роману варта цілого дослідженім, на зразок праці Віталія Коваля «„Собор” і навколо „Собору”». «Проробляли» автора і в Спілці письменників, на засідати секції прози, але все «спустили на гальмах». Дмитро Міщенко як редактор твору не обмежився виступом на захист, вирішив написати ґрунтовну відсіч. А коли готувався до неї, натрапив на матеріал про антів, котрий підштовхнув створити прекрасну трилогію «Синьоока Тивер», «Лихі літа Ойкумени» і «Розплата», котра стала одним з визначних досягнень нашої історичної романістики.

А завершити розмову про славнозвісний роман необхідно словами І. Білика з післямови, що не треба соромитися гунів і скіфів, «бо все то наше, і все то — ми, бо ми вспадкували кров наших далеких і прадавніх пращурів, а разом з кров'ю пам'ять тих часів, і ця істина вже не потребує жодних доказів».

Через п'ять років І. Білик випустив роман «День народження Золотої рибки». Ще через п'ять років автор видав роман «Земля Королеви Мод» про пригоди міжнародної групи журналістів на крижаному континенті. А чому б і ні? Адже автор сам підводив коня Гатилу, бачив смерть Теодоріка, пробував пальцем на гостроту меч Юрія Побідника... То й роман про Антарктиду аж ніяк не був і важким — домисел і фантазія авторська допомогли.

На початку 1980-х років І. Білик приносить до видавництва Радянський письменник» роман «Похорон богів». І хоч позитивні рецензії написали В. Близнець, який нещодавно переклав «Повість минулих літ» і доктор історичних наук М. Котляр, видавництво боялося «проскрибованого» І. Білика і дало рукопис на рецензію кандидату історичних наук Г. Івакіну, який не схвалив твір до друку, а його рецензію підтвердив відділ археології Києва Інституту археології НАН України.

Що ж злякало науковців? І. Кравченко, який разом з І. Біликом працював у «Літературній Україні», досить детально передав шестирічну історію боротьби за роман, який врешті вийшов друком у 1986 р. Так, у рецензії В. Близнець зауважив, що автор пише не історію князів, «він пише історію народу, історію його самобутнього діяння, його духу і культури, його вірувань, філософських, поетичних уявлень про світ, історію боротьби наших предків проти будь-якого чужоземного втручання, за повноправний самостійний розвиток держави в колі найбільш цивілізованих народів тієї доби; таких народів, як греки, болгари, франки...». Але вразив рецензента норманський підхід автора, що зобразив своєрідне норманське іго, перебільшуючи роль норманів в історії Київської Русі. Фактично у творі І. Білик вершив суд над усіма Рюриковичами, переглянув і переосмислив «варязьку теорію», дав свою картину раннього періоду в житті східних слов'ян, починаючи від Оскола і Кия, від «покликання Рюрика і його братів на Русь і до вигнання їх з Києва Володимиром Святославичем».

Але головне — назва роману. Яких богів мають поховати слов'яни? Історична сторона твору — полеміка з усталеними поглядами: регентство Добрині (Доброчина) над Володимиром, Малуша — не лише дочка деревлянського князя Мала, але і дружина (не ключниця!) Святослава, отже, княгиня на Русі. А от релігійна сторона добре розглянута в статті М. Сороки «Язичництво і християнство в історичних романах І. Білика» («Меч Арея» і «Похорон богів») (Київ. — 2000. — № 1-2). Автор зауважив, що в першому романі тільки прояви християнства (лише два герої охрещені — Годой і Єутихій), а от у «Похороні богів» — значно більше. «Відразу зауважимо, що І. Білик із симпатією ставиться до язичництва і з антипатією — до нової релігії — християнства. Прийняття християнства показано як вимушений акт, до якого вдався Володимир і Доброчин (Добриня), виходячи насамперед із національних і станових інтересів, перспектив державного розвитку. Діяв принцип: із двох лих вибиралося менше», — пише М. Сорока. Дійсно, ці слова передають сутність твору. Він дуже точно зауважив, що язичництво є релігією національною, у якій акумульовано погляди на життя певного народу, а інша віра — інтернаціональна, що об'єднує людей на спільній світоглядній і морально-етичній основі.

І. Кравченко назвав «Похорон богів» романом-реквіємом, пронизаним мотивом прощання з тим, що було рідне й дороге і з упередженим ставленням до того, що прийде йому на зміну.