Розділ «ЯР Роман»

Німці не з'явилися ні ввечері, ні вночі. До самого ранку далеко за Веприками, Улянівкою та іншими степовими селами палали заграви, гупіт артилерійської канонади не переставав, і було враження, нібито десь на сусідній вулиці, либонь, у стайнях районної пошти, гарцюють застояні коні.

Перші мотоциклісти з'явилися пізнього ранку, годині о десятій, прогуркотіли центральною вулицею від міської бані до собору, тоді майнули в бік розсадника, повернулись назад і зникли за мостом. Невдовзі по тому на мосту забовваніли високі криті автомашини з тупими носами й різними емблемами на бортах. Попереду лопотів мотоцикл із пригвинченим ручним кулеметом. Решта мотоциклістів замикала колону з десяти вантажівок. Ярівчани виглядали з вікон і з-поза парканів, пильно стежачи за кожним рухом ворожої моторизованої частини.. Біля собору машини поставали, і з кузовів заходилися стрибати піхотинці в сиво-зелених мундирах і гостроносих пілотках. При боці в кожного висіла кругла бляшанка протигаза, а на грудях — чорний автомат. Німці розташувалися табором, викотили на середину похідну кухню з високим відкидним коминком, певно, лаштувалися варити їжу.

І тут сталося те, про що потім довго балакало все містечко.

Урочисто вдарив соборний дзвін, і з храму вийшло кільканадцятеро людей. На чолі виступав рахівник колгоспу імені Чапаева Григорій Луценко, а трохи за ним двоє молодих — дівчина й хлопець — у національних українських строях. Поперед себе простоволосий Луценко ніс на вишиваному рушнику велику хлібину. Процесія підійшла до автомашин, зупинилась, до неї наблизився котрийсь із німців, тоді побіг назад, і з табору виступив офіцер у срібних погонах і високому кашкеті. Що він говорив із Луценком та його супровідниками — того ніхто з ярівчан не знав, бо всі нишкли за парканами власних домівок. Але незабаром одна машина виїхала на дорогу й подалася до будинку райкому партії. За годину там розташувалась комендатура, головний орган окупаційної влади в Ярі.

Містом покотилися чутки, одна за одну несподіваніші. Наступного дня на базарі гомоніли про все, що завгодно.

— Кажуть, сахарний завод вивозитимуть у Германію.

— Мели. Нашо він їм там? А он шо землю роздаватимуть хазяїнам — то правда.

— Забожись!

— А єй-бо. У Германії колгоспів нема. Кождий дядько сам собі хазяїн, як і в нас колись було.

— Мо-оже...

— Колгоспи порозганяють, ось побачиш.

— Мо-оже... От якби міні оддали мого буланого. І хомут. Я з хомутом його до колгоспу здав. І гарбу, і плуг, і борін аж дві!

— А степу в тебе скільки було?

— Та-а, стену не багацько. Дві десятини. От якби оце...

— Дві десятини. У мене он чотирі з половиною, та ще й вітряк.

До розмови встрявали й інші, бо ніхто нічого не купував і не продавав. Хтось висловив припущення:

— А як наші той...

— А хіба ми чуже просимо?

— Україні колгоспів не треба. Якби не зробили голод у тридцять третьому, ніхто не пішов би.

— А шо ти казав тоді?