Розділ «ЯР Роман»

— Видишь, — почав злитись міліціонер. — И с земляком номер не проходит. Пойдем в отделение.

Я механічно підкоривсь наказові, та коли ми спереду обминули состав порожняка, мусили спинитися, бо повз нас, набираючи швидкість, потягся другий будьоннівський ешелон. І тут сталося ще гірше, чого я потім довго не міг собі подарувати. Коли на стиках рейок гримнули колеса останнього вагона, я раптом відтрутив міліціонера й метнувся вслід поїздові. Міліціонер підхопився, засюрчав і побіг навздогінці, та одне, що згаяв багато часу, а друге, що для нього мій учинок виявився зовсім несподіваним, він не зміг мене наздогнати.

Я ж тим часом учепивсь у поруччя останнього вагона, але чи то мені забракло сил, чи схибили нерви, швидше за все таки нерви, ніяк не міг підтягтись. Ноги шалено стрибали по мазутистому гравію, а я вже не владен був ні спинитися, ні пуститись. Тоді пальці спітніли й почали мліти, я відчував, як вони поволі зіслизають із поруччя й чекав того удару, що міг стати останнім у житті. Ще мить, одна лише мить, і я не зможу побороти в собі спокуси розчепити пальці. Я навіть не здатен був осягти всієї безглуздості наступної хвилини, бо в такому стані людина навряд чи здатна до тверезого мислення.

І саме тоді чиїсь чіпкі граблисті пальці вхопили мене за руку й досить легко витягли на гальмівний майданчик. Якийсь час я відхекувався й тер задеревілою рукою обличчя, нестямно дивлячись на свого несподіваного рятівника, і тільки коли опам'ятався, з жахом усвідомив, що й цього ж разу потрапив на військовий поїзд. Середніх років чоловік, що сидів навпочіпки проти мене, був у кубанці та засмальцьованій кавалерійській формі, а поряд на підлозі лежав карабін із широким ножем-багнетом. Чоловік лагідно всміхавсь і чухав потилицю. Я зрозумів тільки останні його слова:

— Сидю куняю та й не той, що ти за воза той...

Він говорив, не вимагаючи відповіди, і я був йому вдячний за це, бо й досі не міг до пуття спам'ятатися.

— А чобіт, мабуть, той?..

Я глянув на ліву ногу — не так давно набита підметка знову одірвалася, брудні позбивані пальці кривавились, і я заходився розтирати червоно-чорні плями просто долонею. Кавалерієць гомонів і гомонів, щось розповідаючи про сьогоднішню неділю, про жінку й синів-близнюків. Іншим разом я, може, й пожартував би, що в такого здоровила чорновусого мусило б народжуватися й по троє синів одразу, але червневе сонце, яке сипало приском просто на голову, і монотонний стукіт коліс, і лагідний голос мобілізованого кубанця і все пережите сьогодні врешті зморили мене.

Прокинувся я від незвичайної тиші. Поїзд мертво стояв на невідомій станції, по один і по другий бік вагона зібралося чимало народу, двоє міліціонерів пильно дивились на нас, а вусатий кубанець ніяково позирав то на них, то на мене. Потім прибуло й кілька військових, навхрест оперезаних портупеями. Один із міліціонерів, наставляючи на мене пістолет, щосили гукнув:

— Руки вверх и выходи! Сопротивление бесполезное!

Я бездумно підніс руки догори, до пуття не прочумавши, і заходивсь обережно мацати цілішим чоботом стрімкі приступки товарного вагона. Нашвидку обшукавши мої кишені, мене під посиленим ескортом новели до службового приміщення вокзалу, і там я просидів аж до смерку, тупо дивлячись на шибки, які поволі синіли, обклеєні хрестами газетного паперу. Усе було логічно. На що ми з Якимом і Кастусем сподівалися, утікаючи з табору смерті? У такій страшній м'ясорубці, якою була ця сталінська держава, людина, яка вирішила ступити крок із власної волі, не мала шансів уціліти. Оце була чи не єдина думка, що соталася в мене до самого вечора.

Тоді в дверях з'явилися вже знайомий міліціонер та отой залізничник у формі чекіста, від яких я втік на попередній станції.

— Да, это он! — злорадо сяючи очима, сказав «залізничник», а міліціонер потвердив його свідчення. Допитували мене гуртом, допомагаючи собі чобітьми та кулаками, перед тим щільно завісивши вікна, вигнавши із зали чекання всіх людей. Я довго не міг уторопати, для чого завішують вікна, тільки згодом, сидячи на цементовій підлозі й утираючи юшку з носа, збагнув, що ці люди ховаються не від страму, а виконують приписи воєнного часу, адже десь там нібито йшла війна. Протокол допиту ряснів словами «враг народа», «диверсия», «шпионаж», «военные эшелоны» тощо, але я байдуже все підписав. Мене зовсім не обходила думка цих нещасних дурних людей, яких роками доводили до фашистського психозу. Будь-який опір утрачав сенс, не сьогодні — то взавтра стало б відомо, що на мене оголошено всесоюзний розшук, хоч хай там як мене звати: Яким Литовченко чи Максим Нетреба.

Але Максима повезли не на батьківщину Якима Єлисейовича Литовченка, як він сподівався, а в його рідну область, у місто Кремінськ. За два місяці, що минули відтоді, його викликали на слідство не часто, разів, може, з п'ять, бо слідчим було майже все відомо і про нього, і про Якима Литовченка, з чиїми документами його впіймали, і навіть про Кастуся Матусевича. Максим лише вперто не признавався, що він — Максим, незважаючи на катування гумовими кийками. Литовченкові минав тридцять шостий рік, а Максимові — заледве двадцять шостий, але каторга й вічні мерзлоти за кілька років робили з юнака діда, тож зовні Максимові можна було дати й сорок. Та й відбиток Литовченкового пальця на посвідці так затерся в мандрах, що в ньому не зміг би розібратись і професор дактилоскопії, не те що малоосвічений слідчий провінційної в'язниці.

Невідомо, чим би все закінчилось, коли б не той несподіваний наліт німецької авіації та не потужна бомба, що влучила просто у святая святих в'язниці.

Певне, противник узяв споруду за військові казарми, бо ж бомбардував довго й настирливо, хоч його намагались відігнати зенітками. Важкі фугасні заряди лягали то далі, то ближче, спершу два розірвались на чотирикутному подвір'ї, потім настала черга й того, останнього, найважчого, від якого пересудомило всю в'язницю. Бомба прошила поверхи й вибухнула в підвалі, де було бомбосховище для тюремного начальства.

Під час нальоту Максим сидів на відкидному ліжку своєї одиночки, тремтячи всім тілом, і для чогось після кожного вибуху загинав пальці на лівій руці, потім перейшов до правої та так і застиг зі стиснутими на колінах кулаками. Після останнього шаленого струсу божевільні крики в камерах урвалися й на хвилю запала могильна тиша. Тоді нова злива гомону заполонила коридори. Хтось почав розбивати замки на камерах. Виходили всі вцілілі, вийшов і Максим. В'язнів ніхто не зупиняв ні в коридорах, ні надворі. Скрізь смерділо толом і каналізаційними випарами. Усі, хто в чім, у в'язничному чи своєму, посунули до зваленої вибуховою хвилею брами й дременули врізнобіч. Максим біг за якимись двома незнайомими, але ті насварилися на нього кулаком, він спинився й звернув у зелений провулок. Повітряний наліт і досі тривав, на вулицях не видно було жодної душі, і Максим брів, аж доки опинився на околиці міста. Ноги самі несли його до природного захисту: по той бік залізничного насипу темнів ліс. І тільки в лісі Максим зупинився. Те, що він пережив, дуже нагадувало сон, але то був не сон, отже, доводилося якось обдумати свої наступні дії.

Та мозок відключився. Максимові навіть на думку не спадало, що його можуть шукати й знову зловити, що за повторну втечу з ув'язнення людина часом несе незрівнянно більшу кару, ніж за злочин. Апарат мислення, який заціпенів два місяці тому, підказав лише те, що оце й є, мабуть, той ліс, котрий широкою смугою тягнеться звідси аж до самого Яру. І Максим, не роздумуючи, пішов попід лісом.

Ішов до самого смерку, машинально переставляючи ногу за ногою. Чужі черевики муляли, їх дали йому в тюрмі замість подертих чобіт. Перша логічна думка з'явилася далеко за північ, коли він, упершись спиною в колючий стовбур товстої осики, тремтів од холоду й натягав стару в'язничну робу на самі вуха. Куди ж тепер? Додому? Але ж пішки довелося б іти, мабуть, із тиждень, а про якийсь транспорт годі було й мріяти. Головне — не потрапити нікому на очі, дістатися домівки, а там буде по-іншому, там свої люди. Тоді перед очима, хоч вони й були заплющені, виникли жирні чорні літери ВІЙНА, хлопець відчув їх майже фізично й збентежено заблимав, літери перемішались і згасли, але напливали знову й знову. Таки ж війна... Удома десь-то не лишилося жодного його однолітка, усі там. Там — а де? Максим не читав газет, не слухав і радіо — такого в'язневі не належить. Тричі на день баланда й раз на три дні прогулянка чотирикутником брукованого подвір'я.

Що ж воно буде?