Розділ «ЯР Роман»

— Этим заплатиш.

«Сапожник» виявився безногим патентником, нічого путнього в запасі не мав, але за таку платню, якої вже давно не бачив, старанно зладнав мені підметки зі старого.

Коли я підходив до наших вагонів, мені вже не було страшно, що мене викриють по тих скручених дротом чоботях. Як і при кожній тривалій зупинці, біля вагонів товклося багато люду, особливо хлопчиків, яких цікавили смугасті хижаки.

Досі мені щастило, при перевірках за всіх трьох відповідав земляк, та й тих, що перевіряли, приголомшувало видовище хижих велетнів, тож на мою персону ніхто не звертав особливої уваги. Я сподівався доїхати з тиграми якщо не до Горького, то бодай до Свердловська. Кінець маршруту вагонів був у Москві, але там я не мав чого робити. Я прагнув потрапити в Україну, хоча навіть боявсь уявити собі, що зі мною буде далі. Я жив під чужим прізвищем, кожної хвилини мене могли викрити, а це означало б кінець. Єдиним порятунком для мене було втікати за кордон, і все-таки я мусив перед цим побувати вдома. Якщо не в рідному містечку, то бодай в Україні. Ну, а там уже як Бог дасть.

Татарськ наш поїзд мав проминути без зупинки, але перед станцією горів червоний семафор, і нас поставили на запасну колію. Земляк послав довідатися, чи довго стоятимемо, я мав би піти на станцію, натомість подався в, голову поїзда. На моє запитання машиніст, який стояв унизу, біля паровоза, розгублено буркнув:

— Гутарят, опять война с кем-то, што-ль...

Тепер я вже, не остерігаючись, пішов до вокзалу. На платформах вешталося багато цивільних і військових, я пірнув у натовп, де не було людей у петлицях і портупеях, і спитав у немолодого підмітальника з монгольським обличчям: що сталося, чому на вокзалі так багато людей?

— Твоя глупая? — здивувався він. — Гитлер война не знаешь?

Отож, війна з Гітлером, подумав я, ще й сам не знаючи, радіти мені чи сумувати. Я збирався втікати за кордон, бо в Радянському Союзі не міг лишатись, але про Німеччину в мене ніколи й думки не було. Гітлера я вважав не кращим за Сталіна. Тепер усе переплуталось. Я був певен, що Німеччина не витримає й двох місяців, капітулює, російська армія перейде через усю Європу, навряд чи зупиниться навіть на Ламанші. Де ж тепер сховаюсь я?

Було двадцять п'яте червня.

Того самого вечора поїздові дали зелену вулицю, машиністи просили зупинки тільки тоді, коли треба було набрати води та вугілля. Максим навіть не второпав як і де перетнули Волгу. Він мусив би вирішувати, що робити далі, натомість безвільно сидів між двома хижаками, від яких страшенно тхнуло, і чекав не знати якого знаку небес.

Тоді поїзд невідомо де повернув на південь. Земляк розхвилювався й пішов на зупинці з'ясовувати, чому звірів везуть на південь, якщо в документах зазначено: Москва. Начальник поїзда гарикнув на нього й наказав ліпше стерегти своїх дурних тигрів; певно, начальник і сам нічого не розумів. Але Максимові зміна напрямку здалася доречною: понад Волгою на південь — це принаймні ближче до України. Якийсь час можна було ні про що не думати, бо хоч перевірки почастішали, але до нього вже всі звикли, за Максима відповідав якщо не начальник поїзда, то бодай керівник їхньої бригади, що обслуговувала тигрів.

Максим годинами сидів, звісивши ноги з вагона, і йому часом не вірилося, що це сидить він. У такі хвилини його охоплювало дивне відчуття чи то якоїсь роздвоєности, чи незбагненної трансформації душ і тіл, паче в індуїстських легендах. «Може, я й справді лишився там, на пагорку серед тундри, під купою валунів, а тут, між оцими двома клітками, сидить Яким Єлисейович Литовченко, мій нещасливий побратим?» — думалось Максимові. У серці зроджувалися тривожні передчуття, ставало незатишно й самотньо. Життя в поїзді переставало здаватися спокійним, він дивився ліворуч і праворуч, шукаючи співчуття в живих істот поряд себе, але приречені на довічне ув'язнення досі вільні звірі мовби свідомо, спогорда відвертали погляди від людини.

«Вони все розуміють, відчувають безвихідь власного становища», — думав Максим, і йому починало здаватися, що звірі своїм розумом усвідомлюють і становище людини, прив'язаної до них, і тоді Максимові ставало ще неспокійніше, а колеса вагона вистукували на стиках: «А-да-лі-як?.. А-да-лі-як?..»

Байдужа зневага звірів почала виводити Максима з рівноваги, і коли на зупинці посеред степу до вагона вскочив землячок, Максим напівревниво-напівжартома завважив:

— Мене й не помічають, а ти тільки-но ввійшов — одразу закохано втупилися в тебе!

— «Закохано» — це влюбльонно чи як? — Земляка звали Нестором, він уперше озвався до Максима українською, і це вже само по собі здавалось дивиною. — У звіра свій норов, — сказав він. — Єслі звір оце так на тебе дивиться, то не дай Боже: коли б не клітка — роздер би на клапті. Я ж їх ловив своїми руками. А ти ше йому й спасіба скажи, бо як одвертається, значить, ти йому не враг.

Це здавалося якимось таємничим символом, чийого значення Максим не міг збагнути. Стояли серед степу довго, і Максимові здавалося, ніби земляк-звіролов хоче йому щось повідомити, та не збереться на звазі. Це мимоволі викликало неспокій, і Максим намагався заглянути в очі Несторові. Часом очі шастали по кутках, це насторожувало ще дужче, іноді ж у зіницях мовби з'являлися крижинки тамованого, від усіх приховуваного болю, і це теж не могло не бентежити. І коли напруженість уже дійшла межі, Нестор видобув із кишені папір та махорку:

— Закуруй, земляк...

І сів у дверях вагона, звісивши додолу важкі юхтові чоботиська. Тепер уже не доводилося ховати очі, можна було дивитись просто в уже пожухлий червневий степ. Унизу, попід насипом ходили залізничники й експедитори із сусідніх товарних вагонів, усі вони вряди-годи позирали на небо, мовби чекаючи повітряного нападу. Максим хотів спитати в Нестора, як там на фронтах, але стримався. Нестор навряд чи знав щось більше, газет на вокзалах не продавали, а та, яку простяг йому Нестор, була акуратно складена квадратиками й уже пожовкла, старий «Гудок». Махорка виявилась кременчуцька. Десь невдовзі мав початися Донбас, уже Україна, і навіть у цій махорці Максим убачив двозначність. Коли вони поробили самокрутки й запалили, Нестор спитав: