Розділ «ЯР Роман»

І зі слів «серед степу широкого» їх підхопив увесь натовп. Люди співали простоволосі, не сідаючи на лави, низькі й надтріснуті голоси чоловіків потроху злилися з тремкими жіночими в єдину симфонію. Максим, співаючи, знову скосував на німця. Той розгублено блискав скельцями окулярів, не знаючи, тримати руку біля кашкета чи скинути головний убір та сідати. Але всі співали стоячи, і він продовжував оддавати честь незнайомій моторошній пісні, від якої поза шкурою аж мороз ходив.

Пошепотівшись із бургомістром, підвівся Олег Попович. Люди вже посідали на свої лавки, учні понатягали картузики й шапки. Олег промовляв довго. Він говорив про те, що для Вкраїни настали нові часи, прийшла нарешті воля, якої ми сподівалися майже триста років і в боротьбі за яку наклали головою тисячі й мільйони найкращих синів народу. Але кров цих лицарів не звелась на марне. У великому двобої німців і москалів Україна нарешті скинула з себе кайдани національного й соціального рабства. Так, зараз тут німці, але вони заявили нам, що не воюють із українцями. Так, нам важко, наше національне господарство зруйнували російсько-жидівські більшовицькі орди, втікаючи на схід. Але ми не повинні забувати: іде війна. Ми мусимо віддати з себе останню сорочку й останній пуд хліба, щоб ця війна якнайшвидше скінчилася. Німці — наші союзники, а не нові поневолювачі. Коли більшовицько-російську імперію буде розгромлено, вони повернуться до своєї Німеччини, і ми зможемо будувати своє життя так, як уважатимемо за потрібне. Це сказав наш справжній, національний український уряд. І це потвердили наші союзники.

Хтось із натовпу вигукнув:

— А колгоспи будуть?

Але Попович говорив далі, закликаючи до національної свідомості й до боротьби з московсько-жидівською гідрою. Максимові майнуло: до чого така промова саме сьогодні й саме тут? І, мов почувши його, Олег Попович сказав:

— У новій, оновленій школі наші діти вчитимуться виключно рідною мовою й збагатяться тими знаннями, що їх досі приховували від нас російські колонізатори, намагаючись убити в народові найдорожче — почуття національної гордости. Ми багатші за тих і матеріально, і духовно, наша культура започаткувалася ще дві, три тисячі років тому. Коли російські племена ще дикими ордами жили в лісах та болотах, їли коріння та сире м'ясо, у нас уже була могутня держава, писемність і література...

Після врочистого відкриття, що закінчувалося концертом самодіяльности, поки учні порозходилися по своїх класах, а батьки додому, Максим стомлено почовгав до директорської. Але там уже сидів Отто фон Штаубен з Ганною Базилевич. Очі в Ганни були розгублені, і Максима це насторожило. Та комендант приязно запросив його сідати:

— Пане директоре, — почав він, — і Ганна Базилевич перекладала слово в слово. — Мушу застерегти вас...

Максим не знав, що вона так добре володіє німецькою, і дивився тільки на неї, не дуже пильно слухаючи. Але Ганна нервувала, і він почав дослухатися.

— Мушу застерегти вас... — Отто фон Штаубен давав змогу пані Ганні перекладати. — ... що ви надто захопилися національною самостійністю... Ви, ваші колеги, наприклад, жодним словом не згадали фюрера... Великої місії Німеччини, як реорганізатора світу... Не проспівали, навіть для годиться, жодної німецької пісні... А мусили б почати з «Дойчланд, Дойчланд юбер аллес»... А вже потім і свій національний гімн... Така тенденція хибна у своєму корені, і я заявляю вам про це абсолютно офіційно.

Потому він скинув кашкет, поклав його догори на стіл і вкинув туди свої шкіряні рукавиці. Пригладивши хусткою сиве волосся, зітхнув і проказав:

— А неофіційно... — Він усміхнувся спершу до Ганни, потім і до Максима. — Неофіційно я вам повідомляю ось що ...

Комендант витяг із кишені барвисту коробочку сигарет, запропонував жінці, тоді Максимові, і хлопець машинально припалив од його запальнички, думаючи про інше.

— По-дружньому пораджу вам: будьте обачливі. Я людина вже не молода й суто цивільна. Мундир ношу всього з півроку. І трохи розумію вас. Намагаюся, принаймні. Але не кожен, хто прийде в це місто після мене, зможе так розмовляти з вами.

Він зняв окуляри й заходився протирати їх білою хусткою. Очі в нього стали такі безпорадні, що Максимові було аж незручно дивитися комендантові в обличчя.

Той устав, недбало махнув рукою, і попростував до дверей, кинувши вже на ходу речення, яке призначалося тільки Ганні:

— Воно ще справжнє гороб'я.

Максим зрозумів це, вогонь оновив його обличчя, він хотів гукнути вслід цьому старому німцеві в погонах обер-лейтенанта: «Я також трохи тямлю по-німецькому!», але вчасно стримався. Це було б, щонайменше, смішно й таки справді по-гороб'ячому...

Я згадував цю розмову дедалі частіше. Може, потроху й забувся б за неї, але різні директиви не давали цього зробити. Вони надходили звідусіль: і з Ярівської управи, і з області, і навіть із Києва. Насамперед — німецька мова. Вона тепер викладалась на годинах замість російської — щодня по одному чи й два уроки. Тоді запровадили історію й географію Німеччини, по тому стали вимагати, щоб і до програми самодіяльности вносили німецькі пісні. Виходило цілком за приписами гера Отто фон Штаубена: «Дойчланд, Дойчланд юбер аллес». І так тиждень за тижнем, день у день майже два місяці, і я не знав, чого сподіватися надалі.

Звичайно, я своєю владою врізав до мінімуму всі оті «юбер аллеси», і Ганна Базилевич потурала мені, але які перспективи на майбутнє? Та ще й оці щоденні непереборні труднощі... За два місяці я схуд і змарнів, і мене вже не втішали навіть вечори з Ганною. Я з'являвся до неї не щодня й намагався якнайраніше вислизнути додому. Молода жінка помічала зміни в моїх настроях, і я знав про це, але ми обоє мовчали, сподіваючись на майбутнє.