Розділ «ЯР Роман»

І ввечері, несподівано для мене й для Паші сказав:

— Не ждіть, я, повідіму, не ночуватиму.

Прийшов Антін пізнього полудня, пообідав і ліг спати, а смерком знову кинув:

— До вечері не ждіть.

Ми ні про що його не розпитували. Так тривало чотири дні. П'ятого йому прийшла повістка: з'явитися до управи. Брат узяв папірчину, згорнув її вчетверо й зашилив у кишеню будьонівського галіфе, аж тоді сам собі буркнув:

— Це той гад...

Ми не знали, кого він так величає, але розпитувати не бралися. Невістка тихо плакала в ліжку, я ж метнулась по сусідах. Виявилося, такі виклики поприсилали всім дорослим чоловікам.

— Балакай... — одмахнувся брат, узяв з мисника паляницю, відрізав добрий окраєць, поклав за пазуху та й пішов: — Як питатимуть, кажіть, не знаємо, де він, прочім.

Паша заголосила, мов на похороні, я ж почала її заспокоювати, що все буде гаразд, але на душі в самої стало так тоскно, аж захотілось плакати. В Ярі вже декого забрали, наш тато був колись головою комнезаму, але ж Антін ніколи не був ні членом партії, ні комсомольцем... І все одно ми цілу ніч так і просиділи з невісткою: вона на ліжку, а я — за столом.

Антін повернувся тільки смерком. Нічого страшного поки-що не трапилося. Викликаним пропонували влаштовуватись на роботу. Брат пішов до управи наступного ранку й повернувся з призначенням. Відтоді він почав працювати на станції, як і перед війною. Усі ті ночі, Антін розповідав сам, він перебув у свого друга Грицька Галабурди.

Через тиждень після того, як Паша народила другого сина, до нас прийшов Максим. Він ходив по дворах іще з двома жінками й переписував дітей шкільного віку. Одну з тих жінок я добре знала. То була вчителька української мови й літератури, викладала в нас у п'ятому, шостому й восьмому класах: Євдокія Пилипівна. Ми її не любили, і на уроках «Євдокії» завжди стояв гамір. Вона ляскала журналом по столі й верескливим голосом кричала:

— Реб'ята, тишина!

Другу жінку, молоду й напрочуд гарну, я бачила вперше, але здогадувалася, хто це така Про Ганну в Ярі гомоніли дуже багато й усі знали, що вона — онука давнього тутешнього — ще земського лікаря й до неї ходить ночувати новий директор школи Максим Нетреба. Коли вони зайшли, я саме виносила з хати помиї для кабана. Паша після пологів почувалася вже добре, хазяйнувала в хаті й наводила свій лад, покрикуючи й на мене. Угледівши гостей, вона взялася мене висварювати:

— К-куди тебе понесло з помиями вчителям перед самі пики!

Я розгубилася й мало не перекинула шаплик на Максима, Паша ж припрошувала гостей до хати:

— Заходьте, заходьте. Воно в нас не поприбирано, та вже звиняйте, дитинча в мене оце знайшлося...

Я не чула, про що вони вже там говорили, бо навмисне длялася біля кабана. Мені було чомусь надзвичайно соромно. Та хвилин за десять. Паша гукнула з порога:

— А йди, чуєш, Оленко!

Я нишкла в свинюшнику.

— Та йди вже бо!