Я вмочив перо в чорнильницю й вивів: «Коли дикі орди, які потім утворили російський народ, ще не виходили з лісів і боліт і харчувалися сирим м'ясом та корінням, українці вже мали могутню державу, в якій квітнули високе хліборобство, ремісничі промисли, торгівля та писемність. Велика держава українців-антів у IV сторіччі нашої ери...»
Я раптом згадав, що всі ті слова належать не мені, що я вже чув їх від іншого, і відклав ручку. Тоді знову вмочив перо, перекреслив написане хрест-навхрест і почав завдруге, але виходило мляво й непереконливо. І нащо взагалі ці конспекти, хіба не можна без них, вільною мовою? Скажімо, увійти до класу й почати так:
— Корені нашої нації належить шукати серед тих народів і племен, які взяли участь у її створенні. Отже, скіфи. Півтора тисячоліття до нової ери. Змішавшись пізніше із кімерійцями, вони утворили кістяк української нації. Потім до неї влилися ще печеніги, авари, хазари, половці та безліч інших тюркських та іранських народів і племен. І внаслідок...
Хтось торкнув мене за плече — я аж здригнувся.
— Коли ти ввійшла?
Ганна Базилевич усміхнулася:
— Ти так ораторствував, що міг і не таке проґавити.
Я тільки тепер усвідомив, що розмовляв сам із собою вголос. Отуди, це вже нагадує шизофренію...
— Як це ти так пізно сюди?..
Ганна спершу дістала сигарету й запалила, тоді вже відповіла мені:
— Коли б я тобі сказала, що йшла мимо й зайшла чисто випадково, ти б не повірив, еге ж?
Я стенув плечима.
— Прийшла нарочно... навмисне, поговорити з тобою. Ми вже не бачилися чотири дні, і я більше так не можу...
Голос її затремтів і ввірвавсь, а я подумав, що це вже хвилює мене не так, як раніше. Стало сумно, і груди мимоволі піднялися й опустились у довгому зітханні.
— Ти став несхожий на себе. І я теж.
Вона сіла навпроти, світло гасової лампи осявало Ганнине обличчя, і я вперше помітив, яка вона бліда й змарніла. І піймав себе на тому, що вже можу дивитися на неї як на звичайну людину, ніби дивлюся не живими очима, а крізь об'єктив фотоапарата. Знову стало сумно, і я зітхнув.
— Я вже не спраши... Я вже не питаю, чи ти любиш мене. Ти цього не казав мені й раніше...
Я спробував пригадати, чи й справді не казав їй такого слова, але за хвилину помітив, що думаю зовсім про інше. Тонкий і рівний ніс, відкриті повіки, рівні брови, коротенька верхня губа, трохи загнута догори й з бантиком... На кого вона більше схожа? На скіф'янку? Біла шкіра, безперечно, слов'янська, решта — ірано-тюркська...
Я аж сіпнувсь, бо Ганна сказала:
— Ти мене зовсім не слухаєш.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Яр» автора Білик І.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЯР Роман“ на сторінці 58. Приємного читання.