Розділ «ЯР Роман»

— Що ти на це скажеш?

Хлопець не відповів. Йому й досі стояло перед очима оте «очищення».

— Я передбачив, що це може статись, але не думав, що так швидко, — проказав Олег.

Здивований незвичайною поведінкою гостя, Архип Нетреба забухикав і вийшов з хатини до великої кімнати, де сиділи всі. Покуціла права рука ледь виглядала з рукава синьої смугастої сорочки й нагадувала щойно виструганий з червоної верби макогін.

— Добрий вечір, — хрипнув він і сів біля плити, підсунувши дзиглика.

Олег Попович відповів на привітання, Максим же боровся із собою, щоб не дивитися на батьків обрубок, але очі самі лізли туди, їх тягло, мов магнітом, і хлопець мусив одвернутися.

— А що там пишуть? — озвався, чемно бухикнувши, старий. Його зацікавило, чому гість, такий говіркий і галасливий, сьогодні понуро схилив голову, підставивши лисину до каганця. — Шо воно пишуть, кау? — повторив Архип Нетреба й хитро примружився до сина. — Бо наш дерехтор ніколи нічого не кае.

Олег Попович підвів голову.

— Погане пишуть, дядьку. Розганяють наших.

— Німець?

Той кивнув головою, і раптом його прорвало:

— Не сподобалося їм, що газета повторювала: «На Україні — по-вкраїнському!» Не сподобалося! Та цього ж не може бути! Якщо вони хочуть, аби ми були їхніми братами, то не повинні таке робити.

Олег розпалився й вимахував руками до Архипа Івановича, той же дививсь на нього з-під кущуватих брів не блимаючи.

— Вони цим відштовхнуть народ, українців у їхній визвольній місії!

Старий Архип знову викашлявся й докинув:

— Казали, землю роздаватимуть назад, а теперки шо: вп'ять колихтів?

Максим засовався, блимнув на батька — знову на куксу! — й одвернувсь:

— Ви, тату, базарних балачок не розводьте. Зараз війна, і німцям треба якнайбільше хліба. Після війни колгоспів не буде.

— А шо ж буде? Оддадуть землю дядькам, еге?

— Ми б і з цими колгоспами змирились, коли б німці тільки ставилися до нас по-дружньому, — відповів замість Максима Олег Попович.