Розділ «ЯР Роман»

— Хочеш, я тобі — на папері?.. Дай аркуш!

Максим дістав зошит, і Попович брався до пера.

— Геродот каже, що скіфи самі себе називали «сколотами». Ось я пишу це слово спочатку грецькими, а тоді латинськими літерами...

— Відкіля це ви все знаєте? — без особливої зацікавлености поспитав Максим. — Ви ж кажете, кінчили в Харкові інженерство.

— Послухай, Нетреба! — зневажливо посміхнувся Олег. — Вища школа сама по собі ніяких знань не дає, тільки диплом. Ні мій факультет, ні той, на якому ти вчився. Але вона спонукає людину думати. Думати! Розумієш? І шукати самотужки.

Максим сердито відвернувся до вікна. Злило, що Попович настирливо називав його на прізвище, немов отримуючи від того якесь особливе задоволення. Він сказав:

— Чистісіньке філологічне шахрайство. Так само я можу довести вам що завгодно.

— Чого завгодно не доведеш, та це й не шахрайство. Просто один і той самий народ римляни називали кельтами, а греки — скіфами. Подібних прикладів безліч. Візьми найпростіше: ми німців називаємо німцями, а вони себе — дойчен. Здаєшся, Нетреба?

І хоч він отим настирливим «Нетреба» й злив Максима, але вечори, коли Олег не приходив, тяглися до нудоти мляво. Максим мусив порвати з Ганною, але це виявилося не так легко зробити. Він думав і про неї, і про Ягодину Оленку з товстою чорною косою, немов зараз бачив, як та дівчина стоїть в одвірках і дивиться на нього великими чорними очима. Що б він дав, аби й та, і та за якимись донині не відомими законами злилися в одну людину! Але їх, як і досі, лишилося дві, і Максим знемагав у такому роздвоєнні. Мимоволі зрадієш і Поповичеві, бо в такому мертвому домі, де одне весь час плаче, а друге затято розтирає куксу, можна й збожеволіти.

У вівторок увечері Олег прийшов раніше, ніж звичайно. Він був напрочуд мовчазний і навіть не називав Максима на прізвище. Поклавши край столу газету, лише кивнув: прочитай.

Максим узявся проглядати. Преса надходила з Києва на третій день, і це був недільний номер «Українського слова» за чотирнадцяте грудня. Максим перебіг очима заголовки першої сторінки й, нічого сенсаційного не помітивши, почав дивитися наступні.

Олег похмуро завважив:

— Першу дивись.

Максим знову не помітив нічого. Тоді нарешті розгледів, що назва газети, власне, вже не «Українське слово», як було досі, а «Нове українське слово». Та й годі? Що так могло схвилювати Олега Поповича? Хіба мало в історії журналістики прикладів, коли газети не те що додають до своєї назви одне слово, а й зовсім перейменовуються?

— Слабкі стали ваші нерви, Олегу, — посміхнувся Максим. — Яку крамолу ви бачите в заголовкові?

— А ти читай не заголовок, а ось-де! — підвищив голос Попович і тицьнув пальцем на необхідне місце.

Хлопець підніс газету до каганця, який жадібно висмоктував з блюдечка темну рижієву олію. У газеті писалося:

«До нашого читача!

З сьогоднішнього дня українська газета виходитиме в новому вигляді під назвою «Нове українське слово». Крайні націоналісти спільно з більшовицьки настроєними елементами зробили спробу перетворити національно-українську газету в інформаційний орган для своїх зрадницьких цілей. Усі застереження німецьких цивільних властей відносно того, що газета мусить бути нейтральною й служити на користь українському народові, не були взяті до уваги. Зроблено спробу підірвати довір'я, яке існувало між нашими німецькими визволителями й українським народом...»

Максим здивовано підвів голову. Далі йшлося про те, що в редакції відбулося очищення від «зрадницьких елементів».