Розділ «ЯР Роман»

Я напружив слухову пам'ять, аби постфактум почути її слова, але марно, і ніяково перепросив:

— Пробач...

Ганна сиділа на стільці рівно, мов статуя, прекрасний витвір античного скульптора.

— Я зараз тобі скажу все-все... Я сюди й прийшла для цього...

Я нашорошився.

— Що... скажеш?

— Скажу тобі те, що ми обоє знаємо. Ти весь час думаєш про ту дівчину. І не відпирайся, пожалуйста.

Обличчя її взялося якимось незнайомим посміхом, чужим і досі небаченим, і я зрозумів, що вона, певно, дуже страждає. Хотів устати, підійти до неї й, як завше, обійняти з-за спини, разом із руками. Коли Ганна бувала чимось розстроєна, це її неодмінно заспокоювало. Але стілець здавався таким клейким, що марно було й силкуватися встати, тож я сидів і сидів, обважнілий і зневолений.

За вікном висвистувала хурделиця, шибки геть замурувало химерними візерунками, і ця екзотика з пальмовим листям та неіснуючими тропічними квітами вкотре підтверджувала, що в світі все відносне, умовне, усе химерне, і годі знайти в будь-чому реальний сенс.

Ганна встала й, певно, дивлячись як я безглуздим поглядом утупивсь у вікно, почала застібати ґудзики. Великі й лискучі ґудзики, трохи надкушені з одного боку. Тепер я дивився на них. І коли Ганна ступила до порога, я теж повільно встав і ще повільніше почав одягати своє куце напівпальто з коміром під котика.

— Якщо ти підеш зараз мене проводжати, — сказала жінка, — я подумаю, що ти всё время... весь час тільки й ходив ради... ради цього!

І поквапом вийшла в коридор, а я так і лишився стояти, одягтись в один рукав. Рипнули одні двері, потім другі, надвірні, і в усьому будинкові школи знову запала мертва тиша. Мені раптом зробилося легко, аж невагомо. Так ось, виявляється, як воно все просто. Мов пальми на закрижанілому вікні.

Я вдягся й у другий рукав і дмухнув на лампу. Тоді вийшов зі школи й замкнув по собі двері. Десь там, по той бік центру, дріботіла в сипкому снігу самотня жінка, і мені стало шкода і її, і себе, і тих неповторних вечорів у півтемряві незатишної кімнати.

Я пустився навбіги й здогнав її майже коло пофарбованої в біле хвіртки. Проти вітру було важко бігти — аж захекався.

А вже опівночі, коли ми лежали на одній подушці, торкаючись одне одного тільки головами, Ганна тихо сказала:

— Спасибі... Я думала, ти вже не прийдеш. А тепер... нехай.

Волосся її пахло літом, і мені знову привиділися білі мертві пальми на шибках.

Максим Нетреба, як і раніше, просиджував у школі всі вечори, але після цього йшов просто додому. Там було холодно, сумно й темно. Гас ощадили, світили олійним каганчиком, тому в хаті завжди пахло смаженим. Запах видався таким причіпливим, що коли Максим виходив навіть на вулицю, той дух засмажки переслідував його, усотавшись у комір пальта, у шайку й сорочку.

Мати вечорами або незграбною рукою переписувала новину, що «В Ярусалыми було одкрытое небо», або ж тихесенько плакала, сякаючись у край хустки, а батько мовчки пахкав люлькою, погладжуючи вже розбинтовану куксу здоровою рукою. Максимові було боляче дивитися на них, і він утупився в книжку, а після вечері намагався мерщій лягти спати.

До них ніхто не приходив, окрім Поповича. Олег здебільшого всідався на стільці між столом і шафою й зачинав із Максимом дискусію на історичні теми. Він за освітою був інженером, але прочитав на віку багато такого, що Максимові й не снилося, і часто заганяв його на слизьке. У неділю Попович доводив, що скіфи й кельти — одне й те саме. Розмовляючи, він страшенно галасував і вимахував руками.