Розділ «ЯР Роман»

Дозволялося вилазити з криївки. Перед очима стояв туман, певно, я зашарілася, і перше, що почула, були слова тієї пані Ганни:

— Королева, правда же?

Мабуть, вона зверталася до Максима, бо він засовався й відвернувся, а мене розібрала страшенна лють на приблудну красуню. Я не знала, з чого вигрілося те почуття, але ворожість моя не уникла уваги вродливої гості з гарним, трохи рудуватим, волоссям, що вибивалося з-під капелюшка.

— Только очень... тільки дуже серйозна.

Я завважила, що вона збивається на російську мову, і подивилася на неї трохи зверхньо, бо в нас у Ярі таких зневажали, проте так і лишилась підпирати одвірок.

— До школи підеш?

Я думала про це весь час, десятирічку треба було кінчати, і це обговорювалося й у родині, і між подругами-однокласницями, але, почувши таке запитання з вуст жінки, яку не знати за що зненавиділа, — я раптом стала дибки:

— Ніт не піду!

Пані Ганна здивовано звела брови:

— Як то не підеш? Тобі ж один рік залишається! Не нада... не треба...

Вона раптом запнулася, блимнувши на Максима, і мені стало нестерпно смішно, бо його ж так і дражнили: Нетреба — Ненада. Я пришелепувато й гигикнула, Максим же, зніяковівши, спитав у моєї братови Паші:

— А де ж ваш чоловік?

Паша почала довго й докладно розповідати, а я, скориставшися з того, що про мене забули, вислизла надвір і подалася до дівчат, аби тільки не сидіти вдома.

Коли повернулась, їх уже не було. Паша годувала немовля, і з усього було видно, що давно вже забула про несподіваних гостей. Уся її увага зосереджувалася зараз на синочкові.

Однак за вечерею вона таки згадала й розповіла Антонові про відвідини. Антін одклав ложку.

— Кажеш, питав і за мене?

— Питав, питав.

— А ще щось казав, повідіму?

— А більш нічого, ото тільки таке.

Брат помовчав, тоді буркнув: