Розділ «ЯР Роман»

— Одкриваємо, ну, першу в Ярі вкраїнську школу, о! Нема вже більшовиків, нема жидів і комісарів, і ми тепер самі, ну, хазяїни. За шо, ну, велике спасіба нашим визволителям!

За цими словами він подивився на фон Штаубена, ще й пальцем показав, а німець нервово засовався на місці. Пані Ганна, яка щось гомоніла німцеві на вухо, певно, перекладала, теж потупила зір. Але хвилину незручності перервала пісня. Співав невеликий хор старшокласників, серед яких можна було помітити й кількох учительок:

Ще не вмерла України

І слава, і воля!

Ще нам, браття українці,

усміхнеться доля!

У коридорі всі понуро мовчали, тоді хтось істяг з голови картуза, по ньому й інші, бо в Ярі такого гімну ще не чули. Радіо передавало тільки оголошення про хід подій на фронті та накази командування окупаційних військ. Але й репродуктор висів у центрі біля собору один на все містечко, а приймачів у Ярі навіть перед війною ніхто не мав.

Згинуть наші воріженьки,

як роса на сонці!

Запануємо ми, браття,

у своїй сторонці.

Максим слухав, і по спині йому бігли мурашки. Ну хто ж винний росіянам, що вони зазнали краху! Повідбирали в інших народів усе, чим ті досі жили. А німці прийшли й повернули Україні й прапор, і герб, і гімн... Максим подивився на коменданта з раптовою приязню. Отто фон Штаубен теж стояв на команду струнко, приклавши руку до козирка. Максим позирнув на людей. Усі дивилися на німецького коменданта широко розплющеними очима. Бач, люди-таки відчувають, що німці з шаною ставляться до наших національних почуттів...

Душу й тіло ми положим

за нашу свободу

і покажем, що ми, браття,

козацького роду!..

Мелодія то втихала майже до реквієму, то знову здіймалася вгору, і Максим од надміру почуттів ледве стримував сльози, забувши про коменданта, що стояв наввипинки, і про людей у коридорі. Та ось гімн урвався, і по кількох секундах полинули ноти низьких октав:

Як ум... як умру...

І раптом полетіли до самого неба:

...то поховайте...