Розділ «ЯР Роман»

— Побачимо, повідіму...

І знову заходився їсти борщ. І вже по вечері промовив:

— Гм... Прочім, до школи нада.

Не знаю, що мене штрикнуло, але я відповіла:

— До школи нада, бо в школі — Ненада.

Усі засміялися й на тому поставили крайку. Зрештою, я вже була доросла й зі мною мусили рахуватись. Після повернення з полону Антін дивився на мене зовсім по-іншому. Я ж затялась до школи не йти — і не тільки через оту пані Ганну...

Розділ сьомий

Уже другий місяць із Максимом творилося бозна й що, і він сам не давав собі в тому звіту. Голова йшла обертом, але то було від роботи, про яку він, даючи згоду стати директором школи, навіть не здогадувався. Тепер йому дедалі частіше спадало на думку, що взявся не за своє діло. Але ж працювали якось не дуже досвідчені люди й до нього, працюватимуть і після, набираючись досвіду, і нічого трагічного в тому ніхто не вбачав. Максим і досі міг згадати принаймні десятьох випускників університету, яким разом з дипломом давали призначення директора середньої школи, хоч то були й зовсім інші часи, які не йшли в жодне порівняння з часом теперішнім.

Ну нехай він і не закінчив повного курсу в університеті, та хіба в нього менше знань, аніж у будь-кого з-поміж колег, які взагалі кінчали біс його зна що й невідомо коли: той гімназію, той семінарію, той якісь курси. Припустімо навіть, що він узагалі не думав в університеті про педагогіку, а мріяв про пожовклі томи стародруків та ламкі згортки, списані маловідомими чи й невідомими письменами. Але ж він студентом багато читав!

І знову брали сумніви, і знову в голову бгалася думка, що він усього лиш дилетант. Потім пригадувалося ще образливіше — «недоук», і ставало геть паскудно. Максим сидів у своєму директорському кабінеті, що виходив дверима в кінець довгого шкільного коридору. Перед очима лежав чистий аркуш паперу з виведеним угорі: «План уроку», і трохи нижче — тема: «Походження українців та їхні перші держави». В Ярі було кілька вчителів історії, але дехто з них номер, інших же мобілізували до війська, і Максим змушений був узяти викладання цього предмета на себе, хоч до арешту навчався на філфаці. Мусив би якось зосередитися й продумати свій завтрашній урок у восьмому класі, та в голову лізло таке, що не мало ніякісінького відношення до теми, і аркуш лишався чистим. Що відповісти узавтра вчителям, коли вони почнуть усоте вимагати зошитів? Скаже, відчепіться, зошитів немає, та й годі? Хіба ж то вихід?

Ні, не про таке директорування думав Максим Нетреба, дававши згоду в управі. Зошитів нема, немає навіть на класні роботи, не кажучи про домашні. Кожен клапоть обгорткового паперу доводиться випрошувати в тій управі чи й у німців. І при тому — жодного підручника з жодного предмета. Старі непридатні, там у кожному рядку якщо не «Сталін», то «п'ятирічка» чи «колгосп», навіть в «Арифметиках» та «Ботаніках», не кажучи про підручники з літератури чи з історії. Кожен урок доводиться писати, а потім диктувати учням.

Диктувати... Максим скривився. На чому ж писати ті «диктанти», суцільні диктанти, і жодної хвилини для живого вільного слова. Крапка, кома, абзац. Давай, давай, давай... І в кожному рядку «Німеччина» й «німці». Так, як і колись, тільки навпаки.

За словом «німці» Максимові згадався перший день навчання. На відкриття школи тоді прибув сам комендант містечка гер Отто фон Штаубен. Відтоді минуло майже два місяці, але Максимові останнім часом цей день згадувався до речі й не до речі...

То була середа. Спершу школу збиралися відкривати п'ятнадцятого вересня, тоді перенесли на перше жовтня, але ремонт і різні підготовчі роботи так затяглися, що ледве спромоглися на 15 жовтня.

Зібралися в просторому коридорі о десятій годині ранку. У глибині стояв довгий стіл, засланий червоним полотном, бо іншого не знайшли. На стіні висіли портрети Шевченка та інших класиків української літератури, а збоку на стіні — величезний жовто-блакитний прапор.

Народу в коридорі набилося стільки, що довелося відчиняти й двері класів, бо поприходили не тільки учні, а й їхні батьки та родичі. Усі штовхалися й розмовляли, стояв несусвітній гамір, і коли приїхало міське начальство, Максимові ледве пощастило провести його до столу.

Завітав і бургомістр Яру Григорій Луценко, й начальник української поліції Карпо Мороз, і пані Ганна Базилевич, й Олег Попович, і похмурий Афіноґен, Морозів заступник, і священик отець Юліан, і ще кілька урядовців з управи.

Запала тиша, отець Юліан прочитав молитву на висвячення нової школи, та не встиг до пуття закінчити, як десь позаду люди заворушились, притамовано загомоніли. Максим підвівся навшпиньки й побачив над головами високу тулію німецького кашкета.

То був комендант міста Отто фон Штаубен, якого на відкриття не сподівалися. Він прийшов просто в президію й став коло Григорія Луценка. Отець Юліан нашвидку закінчив перервану молитву, і всі повсідались.

Бургомістр підвівся й, відкашлявшись та пригладивши лисину, сказав: