Розділ «ЯР Роман»

Ці слова його самого розхвилювали.

Повернувшись одного вечора після триденної відсутності, він зітхнув:

— Була можливість вибратися пароплавом. З Охотська аж до Байкалу. Але нічого не вийшло: дорого запросили, хай їм чорт... — Після довгого мовчання Іван Маркович озвався знову: — Спробую поговорити з Васиним родом... Хоча вони цього року ледве кінці з кінцями... Навіть на патрони та нові сіті не заробили... Усе забирає колгосп!

Тоді я дістав з кисета оті три камінчики, землисто-сірі зернинки, і простяг на долоні Іванові Марковичу. Він розстебнув свою тубільну шкіряну куртку, узяв камінчики й підсів до вогнища, навколо якого мостилися його діти й дружина. Тоді повернувся й підсів до мене на ліжко:

— Якщо це виявиться алмазами, то можна спробувати. Треба думати, що вони дорогі...

Ще через тиждень я опинився на борту пароплава в Охотську. Трюми були повні тюленячих шкір та бочок з ворванню, судно мало небавом відпливати до Хабаровська, а звідти Амуром, Шилкою аж до Чити. За ті три зернини сирових алмазів мене перевдягли з каторжанського костюма в цивільний: дали кухвайку, штани з шинельного сукна, стару шайку та ношені чоботи. А документи я мав свої — довідку на ім'я Якима Єлисейовича Литовченка, котрий нібито відсидів належний строк і тепер повертається в Україну.

Від напруження я майже нічого не помічав навколо. Запам'ятав тільки хмару гнусу та комарів, що перестріли нас іще в морі за два дні до входу в Тирло Амуру. Досвідчені матроси рятувалися від них, натираючи всі відкриті частини тіла мазутом, і нагадували негрів.

Так я доплив майже до Байкалу, і той невідомий, що взяв за мене три алмази, чесно дотримав комерційної угоди, бо до самої Чити мене ніхто не зачіпав.

Розділ тридцять п'ятий

Пересівши на робітничий поїзд, який мав довезти його до Яру, Максим раптом захвилювався. Кожна станція про щось нагадувала, у кожній лишилося по зернині його дитинства й молодости, і цього не можна було просто так оминути. І хоч відтоді багато води сплинуло, проте кожен вітряк на обрії, і кожна половецька могила, і кожен гай викликали в душі пекучий щем. І коли над малесеньким задрипаним будиночком станції майнула вивіска з назвою й поїзд поволі став, Максима розібрало таке хвилювання й такий незбагненний переляк, що він ухопив свою зелену фанерну скриньку й вискочив з вагона. За дві хвилини поїзд рушив далі, а Максим так і лишився стояти на пероні: в одній руці валізка, а в другій вилиняла кухвайчина. І тільки коли повз нього простукотів колісьми останній вагон з відчиненими назад дверима, він поволі рушив услід йому, неквапом ступаючи на кожну шпалу.

Це була станція Веприки, наступна — Яр, і Максим не знайшовся на силі висидіти в прокопченому вагоні до краю. Недільного дня, та ще такої ранньої нори ярівчани тим поїздом рідко їздили, принаймні колись, і це полегшувало Максимове становище. Однак решту п'ятнадцять, чи скільки там кілометрів лишилося, він вирішив пройти пішки, аби хоч якось привчити себе до й досі нової думки, що нарешті все позаду й він удома, удома, у Ярі, у якому народився й виріс і в якому на нього чекають дві рідні людини. Дві з усіх, що колись мали його за свого чи то рідного, чи близького, чи бодай бажаного.

Дійшовши до знайомого мосту через яр, Максим не перебрався на той бік, куди перескакувала залізниця, а пішов далі понад урвищами Тут було урочище, яке ярівчани називали Далекими Ярами. Тепер залізничний насип тягся протилежним боком, позначений прямими віхами телеграфних стовпів. Максим ішов неквапом. Лишилося п'ятнадцять кілометрів, і він мусив подолати їх за якнайдовший час.

Він раптом згадав — ні, не згадав, асоціації поза всіма законами мислення вдирались у його свідомість, — і перед очима постала його рідна хата. Стара, неприваблива, але рідна, власне, і не хата, лише півхати, — інвалід, мов нагадування про щось давно минуле й неповерненне, і Максимові стало шкода її. Хати схожі на людей, чимось-таки схожі, думалось йому. Одні бувають міцні й статечні, неначе сповнені власної гідности господарі, інші легкі й веселі, задивлені здивованими й радісними очима вікон на білий світ. А були ще й треті — похилі й перехняблені, мов старі люди, биті й перебиті роками та долею. А їхня хата взагалі не вкладалась у рамця жодного типу: з причілка від вулиці ніби ще й так собі, але варто зайти й подивитися на неї з іншого боку, як серце тобі неодмінно стиснеться підсвідомим болем: один одвірок просто на розі, причілок із боку садка завершується рудим, прокуреним комином. Інвалід найостаннішої з усіх можливих категорій...

Максим аж зітхнув од почуття, що його заполонило. Тепер там пустка, зітхнув він удруге, вікна й двері позабивані хрестами трухлявих дощок, у комині мостять гнізда галки, а на горищі ночами моторошно плачуть сови. Власне, така хата й не могла забезпечити своїм мешканцям іншого життя, і в цьому була якась таємнича закономірність. Максим уявив собі батька, як старий сидить на покуті й допитливо дивиться на сина, ворушачи шпакуватими вусами. Що б зараз дав Максим, аби можна було увійти, поздоровкатися з батьком і чекати, коли він запитає:

— Ну, як там, дерехторе?

Це слово колись дратувало Максима, і він утямки собі не брав, що може так за ним сумувати. Де-рех-торе... Тоді Максим учував у тому слові запитання, на яке не спроможний був дати відповіди, а тепер воно набрало зовсім іншої тональности, зовсім-таки іншої. Скільки ж років спливло відтоді...

Сонце било Максимові просто у вічі, до смерку лишалося дуже багато часу. Він сів на край урвища і спустив ноги додолу. Колись бував отам унизу, десь, певно, близько, але про це не хотілося думати, і Максим улігся горілиць, поклавши голову на зібгану кухвайку. Та й улежати довго не міг і знову побрався далі. Уліворуч од нього тягся густий, ще майже не торкнутий сивиною недалекої осени, ліс. Максим підійшов ближче до дерев і рантам став, мов укопаний.

Мозок ніяк не міг викинути на поверхню нам'яти число сьогоднішньої дати, хоч воно й крутилося десь поблизу, бентежачи невідомістю. Максим рушив між дерева узлісся, і коли зелене шатро склепилось над головою, він згадав: двадцяте серпня...

Максим сів на травичку, пойняту смагою зрілости, і зіперся до стовбура старого берестка. Двадцяте серпня... Цієї дати, мабуть же таки цієї, він тисяча дев'ятсот сорок першого року вже був отут, ішов без дороги й знаку лісом, понад урвищами яру. Тоді він утікав, утікав, хоч за ним ніхто й не гнався, хоч про нього всі на світі забули, бо тоді над лісом, і над отим кучерявим проваллям, і над усією землею докруж висла смерть і було не до якогось позбавленого любови й притулку сіроманця, поодинокого випадку в розбурханому морі війни. А тепер Максим ішов теж із тюрми, як і того ранку, і теж ховався від людей. У перемлілому серці, що стільки часу прагло ще бодай раз побачить і цей ліс, і віковічні дерева в прірвах яру, не було слів, із якими він міг прийти до людей. І Максим раптом почувся таким самотнім і таким нещасним, що з очей йому бризнули б сльози, коли б він за ці два десятки літ і зим не розкропив їх усі до решти. Вісімнадцять років, міра чи не цілого людського життя, по якому пір'я крил починає жухнути.

Максим звівся на ноги й поглянув крізь кущі на яр. Мабуть, так воно й є, і нічого тут не вдієш. Людині відміряно мало, і не вона принаймні в цьому винна, що крила стомлено провисають... Щось подібне Максим уже відчував і по тому, сорок четвертого року, коли залишав Яр сумного дощового дня, збайдужілий і розчарований, не ховаючись од світла й від людей, бо вони вже не могли нічого зробити понад те, що зробили й що зробив він сам. Тепер було інше, але цієї миті Максим одчув бентегу, що поволі заполоняла все його єство.