Розділ «ЯР Роман»

— Це з вашої хатини, — сказав він. — Люди розтягали, а я думаю: вирубаю хоч одне вікно й одні двері. Хай стоять. Як хто з ваших, думаю, приб'ється — оддам, а ні — то вже теєчки...

Через кілька днів, почувши про моє повернення, з'явилась Оленка, того самого вечора вона привела й Наталочку, попереносила свої речі від дядька Йовхима. Перші тижні ми старанно вдавали, що нарешті всі наші знегоди позаду й ми діждалися свого щастя, вистраждали його. Але так довго не можна було себе дурити.

На каторзі я мріяв про свій дім і свою сім'ю, та, певно, ті мрії були такі пекучі, що спалили мене. Так я принаймні думав дуже довго. Та з часом з'явились інші думки. Кожен авторитарний режим, незалежно від того, чи він гітлерівський, а чи сталінський, не може не бути фашистським. То страшна машина пригнічення індивідуальности, розчавлювання людської душі. Я бачив ізсередини й гітлерівську, і сталінську м'ясорубки. Вони перемелювали всіх, перетворюючи кожну людину на мертвий гвинтик, покликаний мовчки стриміти у відведеній йому дірочці. Якщо ж котрийсь із них силкувався згадати, що колись він був людиною, такого просто збивали й пускали на переплавку. Де ділись Професор і Полковник? Де тепер Кастусь Матусевич та Яким Литовченко?

І де подівся я сам?

Самого себе я зовсім не впізнавав і зовсім не бачив, тепер замість мене був хтось інший, перемелений і переплавлений у бездушному горнилі під назвою «Соціалізм імені Вождя всіх часів і народів».

Я іноді згадую людину, яка не була моїм другом, швидше — ворогом, у всякому разі за покликанням служби, не соціальним, а офіційним ворогом, якщо є таке поняття. Лейтенант Газе. Мені часом кортить знати, чи живий цей гітлерівець, який зневірився в Гітлері. Або: чи зневірився б він у ньому, коли б переміг не наш вождь, а їхній?

Отак я й живу в малій кімнатці вже два роки. Сінешні двері збив сам із старих дощок, вікна великої кімнати позамощував битою цеглою, аби снігу не намітало. За стіл мені править великий ящик, за стілець — малий, а більше мені нічого не треба. Треба тільки паперу, багато чистого паперу, який дуже важко добувати.

Часто в гості до мене сходяться всі ті, хто був колись поряд і кого вже давно немає. Я сиджу на малому ящику, поклавши руки на великий, що править мені за письмовий стіл. З білого аркуша паперу самі зроджуються рядки літер і слів — я мовби не маю до них ніякого відношення. «Вони» ж приходять і всідаються, хто на чому знайде. Ті на печі, де я сам відпочиваю після нічного чи денного карання, ті на дорозі, ті просто долі. Найбільше-таки долі. Ну, а дехто розташовується по кутках.

Найчастіше приходять Афіноґен Горобцов та Антін Ягола. Хоч як це дивно, вони мене не лякають, дарма що мусили б роздирати мою душу на криваві шматки. І ні той, ні той не намагаються мені мститись. Я кажу Антонові:

— А твій синок нахвалявся вбити мене.

Антін довго не озивається, наче пригадує свої живі слова, які встиг забути, зрештою-таки каже:

— Як така математіка, то, повідіму, він...

Він не довершує речення, тоді я беруся підказати йому кінцівку, яка може мати для мене фатальну вагу:

— Ти хотів сказати, що він має на те право?

Антін сам викінчує власну думку:

— Повідіму, він мій син.

Це, власне, те саме. Я заперечую Антонові:

— Суд мене виправдав. І дядько Йовхим — теж.

Антін пригадує свою смертну хвилину й сумно, але згідливо киває головою.

Тоді озивається з кутка Кастусь: