Розділ «ЯР Роман»

Я хотів пояснити словами, що це мій товариш і він важко недужий, але гість нічого не зрозумів, тому я схилився над Якимом і обережно задер холошу. Гість покрутив головою й зацикав язиком. Поки я думав, як увійти з ним у контакт, гість поцікавився:

— Водка есть? Махорка есть?

І коли я заперечно покрутив головою, він щось проказав по-своєму, вийшов з печери, удів ноги в снігоступи, які виявилися навпроти нашого входу, ще раз усміхнувся й подавсь понад берегом замерзлої річки вгору.

Ця несподівана зустріч схвилювала мене, я хотів поділитися думками з Якимом, та він, виявилось, нічого не бачив і не чув. Мене охопило відчуття самотности, що безжально насувалась на мене. Але я взяв себе в руки. Кожен мусить нести той хрест, яким наділила його доля, і нести по можливості до кінця. Мені подумалось: якби був здоровий Яким, то напевно зміг би порозумітися з тим дивним чоловіком, котрого наче сам Бог послав. А я лише розгублено кліпав очима. Зрештою могло виявитися, що це був наш останній шанс...

Через день після тих відвідин Якимові стало ще гірше. Він уже стогнав не стримуючи себе, раз по раз просив принести снігу чи льоду й робити холодні компреси, від них біль у позі трохи слабшав. Я вже й не наполягав рухатися далі, і не тільки тому, що Нілгиси знову замерзла, а й через те, що від найменшого руху в Якима починалися ще жахливіші болі. У нього піднялася висока температура, та я й тут міг тільки прикладати йому до лоба холодні компреси.

За цілий той день він ні на хвилину не стулив ока, силою волі змушував себе не заснути й не впасти в забуття. Та ще через день уже не міг опиратися хворобі, голосно стогнав і раз по раз утрачав свідомість. Але й непритомним стогнав і навіть скрикував. Якось, прийшовши до тями, він глянув на мене з відвертим докором і покрутив головою:

— Нащо ти його прогнав?

Я непорозуміло втупивсь у нього, тоді Яким переказав мені слово в слово всю мою коротку розмову з позавчорашнім таємничим гостем. Я йому пояснив, що все це відбулось не сьогодні, але він, здається, мені не повірив, бо сказав зовсім для мене незрозуміле:

— Сліпому місяця не покажеш...

Я сприйняв цей незбагненний афоризм на свій карб, і мені стало прикро, та Яким знову впав у забуття, і я подумав: які між нами можуть бути образи?

На п'ятий день він жодного разу не прийшов до тями, лише скреготав зубами і стогнав, стогнав, стогнав... Я вряди-годи прикладав йому до ноги снігові кавалки, але стопу вже й не зважувався розмотувати, бо тернова хустка давно просякла гноєм та насокою й наглухо зрослася з тілом. А коли Яким починав скреготати зубами, я прикладав йому до лоба м'ячики снігу, і тоді чи біль у голові ставав слабшим, чи, може, поверталася свідомість, але скреготання припинялось. Та це тривало дві-три хвилини, і тоді все починалося знову.

Я намагався щось казати Якимові, чогось у нього допитувався, він не реагував, і все-таки в мене складалося враження, що Яким усе чує й розуміє, тільки не може або ж не хоче відповідати. Тепер я майже переконаний, що Яким таки не хотів мені відповідати. На своєму не дуже довгому віку я перебачив багато смертей і знаю, що людина, яка прощається з життям, байдужіє до слів і до клопотів живущого, бо вже мислить іншими категоріями й міряє іншими вимірами, а наші проблеми й турботи здаються їй не вартими жодної уваги, адже перед нею вічність. Мабуть, живий ніколи не зможе осягнути думок і почуттів умираючого, і мабуть, у цьому й полягає непереборний дуалізм природи.

Усі ці дні, поки Якимова душа розлучалася з тілом, я спав тільки уривками, практично майже не спав, тільки вряди-годи, коли сили мене полишали, я на мить провалювався в незнану прірву, яка навіть самому мені здавалася чорною й загрозливою. Однієї такої миті мене розбудив Яким. Останніх три дні він узагалі перебував у непам'яті, а тут я раптом почув його хрипкий шепіт:

— Холодно... Вогонь погас...

У мене аж мороз пішов поза шкурою. Я так старанно підкладав паливо, що посеред нашої печери утворилася добра купа жару, на ньому можна було засмажити барана. Я підвівся й хотів був уже вийти по новий хмиз, бо запаси справді кінчилися, та Яким почув моє шамотання й сказав:

— Побудь зі мною...

Я слухняно сів, розморений теплом, безсонням і голодом, і повіки мої почали знову стулятися, мов змащені тягучим клеєм. Тоді Яким сказав інше:

— Ти не міг би дати мені руку?.. Ніколи не думав, що це так страшно... І ніколи не думав, що я такий боягуз...

Після цього мені вже зовсім перехотілося спати, я простяг руку, тоді збагнув, що Яким нічого не бачить, поклав свою руку на його благально випростану долоню, і він стиснув пальці. Потім заплющив очі й почав стогнати, але пальців не розтискав. Я спробував вивільнити руку, бо знав, що коли людина помирає, то її суглоби замикаються. Знав це і боявся — мене посів містичний жах. Але Яким був живий, і ще страшнішим здавалось образити його такою ницою дією. Я увесь настовбурчився й притих. І тоді мені вдруге за ці дні стало соромно. Людина прощається з життям. Поки була здорова, вона не вірила ні в Бога, ні в потойбічне життя. У наш час кожна освічена здорова людина сповідує матеріалізм, як його сповідували ще Геракліт і Демокріт. Та ось озивається поклик рушати в дорогу до інших світів — і навіть найвульгарнішого марксиста полишає дотеперішня впевненість. А то й просто розбирає страх. Це в людині закладалося сотні тисяч років і ввійшло в гени.

Я був певен, що хоч Яким стогне й скрегоче зубами, але він при пам'яті й усе чує та відчуває. Я зусиллям волі примусив себе заспокоїтись. Якби не існувало поняття гідності, людина не була б людиною; цю істину я збагнув для себе того дня, коли помирав мій найкращий товариш.