Розділ «ЯР Роман»

— Гэта — адно, а то — савсем другое. Сын спаканвеку мсціць за роднага бацька. То — яго свящэний долг.

Яким сидить поряд з ним і лише зводить брови. Мені кортить знати його думку, та він мовчить. І я здогадуюсь про причину того мовчання: за українця Якима помстивсь ороч Вася. Мені стає сумно, невже, думаю я, усе зводиться до того, хто кого позбавив життя й хто за кого повинен мститися?

Позираю на Афіноґена Горобцова, але марно шукати в нього поради. Цей чоловік, навіть помираючи, не вірив, що я — його ворог. Афіноґен мовчить, я теж не зважуюсь його запитувати. Ми з ним цієї проблеми ще не розв'язали й навряд чи коли зможемо розв'язати. Афіноґен і не шукав виходу з власного глухого кута, але хіба це не найбезнадійніший випадок?

Оленка не витримала зі мною більш як нівроку. Одного ранку, повернувшись із роботи, я знайшов на своєму «столі» записку:

«Мені дали призначення з четвертої чверті у Веприкську школу. Забираю з собою й Наталочку. Нам треба пожити окремо».

Отже, Оленка й не ховала своїх слідів. Була певна, що ми з нею дійшли одного висновку: ніколи не зможемо бути разом.

Я вже півтора року живу сам...

Коли це слово проявилось на папері, я здивувався: сам?.. А ці люди, що приходять до мене, щойно з'явлюся у своїй убогій хатині?

А сторонньому може здатися, ніби я справді з ранку до вечора й з вечора до ранку — сам. Суд реабілітував мене й за втечу з концтабору, і за смерть Антона (про Афіноґена Горобцова навіть мови на суді не було, хоча я стріляв саме в нього, а в Антона влучив випадково). Отже, мене реабілітували, а як компенсацію за дванадцять років каторги сплатили дві тисячі карбованців — двомісячну платню сільського вчителя.

«Живий думає про живе». Не знаю, чи є така мудрість в Еклезіаста, але звучить вона цілком по-біблійному. Колись у моді було інше: мертві хапають живих. Ну, а тепер ті, кого мертві пощадили, мусять дбати про свій щоденний хліб. Я влаштувався сторожем на станції. Грошей вистачає справді на самий лише хліб, але якось викроюю й на напір, чорнило та дрова. Без дров не можу — на холоді мої поморожені в тундрі пальці не тримають ручку.

Працюю ночами. На вахту заступаю тоді, коли нормальні люди йдуть додому, а коли вранці знову приходять, я йду городами до своєї напівхати-напівкуреня. Сплю небагато — дві-три години вранці й зо дві години надвечір. Усю решту дня сиджу над аркушем паперу, і гасу не треба купувати, бо грошей не вистачило б ще й на гас.

Ідучи ввечері на роботу, я завжди беру двері на засув, сам зробивши для нього з товстої дротини хитрий ключ. Мені страшно, що хтось може влізти до хати й викрасти або знищити мій рукопис. Я не певен, чи знадобиться він коли людям, швидше за все нікому ніколи й на думку не спаде прочитати, що там намаракувала самотня людина з темною біографією, вовкулака, який по-суті розівчився й розмовляти з людьми, бо ніколи з ними не спілкується. Та все-таки якась лиха сила змушує мене щополудня сідати до ящика, що править за письмовий стіл.

Одного разу я подумав: а може, мене змушують писати ті, кого вже давно немає на світі Божому? Може, мене й залишено живим тільки для того, щоб я висловився за мертвих? За всіх тих, що не встигли нічого сказати. За покоління батька Ганни Базилевич. За покоління Івана Марковича Вакуленка та моїх батьків. За Якима та Кастуся. За Полковника та Професора. За Газе й Макса. За Олега Поповича, Ганну Базилевич та мою сестру Марію. За брата Петра та Маріїного Павлика. За мою матір, моїх діда з бабою, моїх братиків Колька й Ванька та за всіх односельців, що померли тридцять третього року. За всіх загиблих у концтаборах. За все моє покоління.

За все пропаще покоління, яке марширувало в каторжанських робах, співаючи бадьору пісню «Широка страна моя родная!..»

Може, я саме для цього й пишу?

Повертаючись уранці з роботи, я так само старанно беру двері на засув. Я подивився на календар і бачу, що сьогодні знову двадцяте серпня, як і того дня два роки тому, коли я повернувся після повторного суду й реабілітації до рідного містечка. Позавчора приходила моя дружина Оленка, попереджала стерегтись, бо Паша настроєна войовниче, незабаром повертаються з армії двадцятидворічні хлопці.

Я вже, власне, готовий. Мені лишилося дописати кілька рядків, віднесу рукопис у безпечне місце, де він може дочекатися свого першого читача. Але після цього так само старанно засовуватиму двері. Я хочу точно знати, коли це відбудеться. Можливо, спочатку під вікном почуються скрадливі кроки. Можливо, пролунає стукіт у шибку. А я принишкну на печі, куди з вікна не видно, і слухатиму калатання власного серця, — це теж можливо.

Та найможливіше, що я почую загрублий голос майже дорослого чоловіка:

— Дьо-одьку, ви в хо-оті? — І тоді неквапом вийду з хатини до великої кімнати, у якої вікна замощені битою цеглою, для певности перепитаю:

— Хто там?