Розділ «ЯР Роман»

Максим намагався не проґавити жодного слова й жодної інтонації.

Голос тремтів і ламався, то було від хвилювання, і Максим усе добре чув і знав. Він спробував подумати, чи це страх, чи якесь інше, ще первісне почуття. Тоді в ньому щось нап'ялося, і непевна сила звела його на рівні ноги. Але він здолав її й, зітхнувши, знову сів на гранітну брилу.

— Ви чесні, ге ж? — Молодий голос уже зовсім тремтів. — Чого ж ви впйо-оть сіли?

Максим удруге зітхнув:

— Дивлюся, як заходить сонце.

І це вже була правда, суща правда, Максимові над усе треба було додивитися, як сідає сонце за вишняками рідного містечка. Людині притаманно вагатися, то її найсуттєвіша риса. Цю істину Максим відкрив для себе вже давно, і вона його більше не дивувала. Головне, певно-таки, у тому довічному сході й заході, і він мусив спершу пересвідчитись у цьому.

Коли розжеврений окраєць сонця сховався за містечком і послав у небо три пучки довгих променів, Максим перевів подих. У цьому було щось болісне, і розпачливе, і безнадійне. Ліс позаду відгукнувся тривожним шепотом, а з яру, який давно вже почорнів, бо ніч народжувалася саме в яру, так було споконвіку, — потягло холодним вогким вітром. Максим Нетреба встав і подивився спершу на захід, що швидко попелів, тоді підвів голову. Зі сходу накочувалися важкі свинцеві хмари з посивілими пасмами борід, які провисали, майже сягаючи верхівок лісу. Незабаром лине дощ і змиє й очистить усе довкола.

І це теж була істина, друга істина, яка не потребувала доказів.

А тоді сталося несподіване — те, на що ні молодий, ні старший не покладали розрахунків. Стався злам.

Колись давно-давно, ще в невірогідні університетські роки, Максим вирішив був уславитись на спортивній ниві. У Києві мали відбутись міжуніверситетські змагання. Максима випадково побачив на Дніпрі відомий тренер: Максим переплив річку навпроти Труханового острова, не давши течії знести себе ні на метр. Тренер убачив у тому не так майстерність, як витримку й силу волі. Це було саме те, чого він шукав у своїх підопічних, бо майстерности він міг навчити кожного з них. Тренерові щойно доручили підготувати університетську команду, і він одразу ж записав до збірної Максима. Максим виявився здібним учнем і світлою надією тренера. Через півроку він уже показував на тренуваннях такий результат, якого тренер ще ні від кого не домагався. За два місяці до початку універсіади тренер вручив Максимові суворий графік щоденних тренувань, у якому було враховано все до дрібнички: навіть сидіння на лекціях та купання під душем після тренувальних запливів. Усе з точністю до п'яти хвилин. Максим хотів приємно здивувати свого тренера. Склавши іспити достроково, він увесь свій час присвятив наступним змаганням. Ходив не тільки на заняття до свого тренера, а й потім, після занять, іще вдвічі більше плавав самостійно. Тренер не міг надивуватися його результатами, які буквально день у день поліпшувались. Але за тиждень до змагань раптом почали гіршати, а на змаганнях Максим буквально провалився: посів останнє місце. Коли він потім признався тренерові, що самочинно потроїв навантаження, тренер спершу виматюкав його, а перекипівши, сказав лише одне слово: «Зірвався!»

Так само тепер зірвався хлопець, що перестрів Максима біля гранітної скелі з назвою Лоб. Він надто довго себе накачував і, певно, перегорів. Він ще спробував сам себе збадьорити криком:

— Щo ви одно сідо-оєте та встаєте, сідо-оєте та встаєте!?!

Але крик був швидше істеричний і не додавав рішучости.

Після такого крику або кидаються вперед, або дають волю сльозам і хапаються за голову. Антось витяг з кишені штанів учетверо зібгану телеграму й пошпурив нею в Максима. Та коли папірець на льоту розгорнувся й не долетів, Антось вихопив з бічної кишені «полушерстяного» піджачка широкого, до блиску вигостреного ножа й загилив його через Максимову голову з Лоба в найглибший яр. А коли Максим озирнувся й здивовано глянув на нього, хлопець, сам себе не тямлячи, побіг поза Лобом до урвищ, погрожуючи кулаком:

— Вом це не минеться, так і зно-ойте!.. Ось хай одбуду армію!..

Того дня на гранітному Лобі над яром я також зірвавсь. Хоча, можливо, було б точніше сказати так: зламався.

Коли Антось пірнув у вже почорнілий яр і розтанув у ньому, наче в нічному морі, я ще довго сидів і намагався вловити бодай звук, шукаючи відповіди на своє здивування, але відповіди не було. Тоді я підійшов і теж заглянув у прірву, де народжувалася ніч. Жодна струнка в моєму серці не озвалась, не хочу лукавити. Коли б я лише ступив крок із гранітного Лоба, усе скінчилося б за кілька секунд, і вже не сходило б ні сонце, ні місяць, і не було б жодних злигоднів і жодних самокарань. Але мені й на думку не спало ступити ще крок із Лоба. Якщо пам'ять мені не зраджує, у голові не було тоді ніяких думок. Я сновидою потяг ноги понад яром угору, до його початків, і обминув їх, вийшов на битий Київський шлях з тополиними шеренгами.

Навколо вже залягла чорна ніч, і тільки коли за яром поволі виринув убутний місяць, я подумав — то була перша думка — куди ж я йду. Згадались Антосеві слова: «Тітка вже не живуть у но-ошій хо-оті». Я знову проказав майже вголос: куди ж я йду? Я ж навіть уявлення не мав, де шукати Оленку з донькою.

І тут несподівано для себе усвідомив, що мені навіть не хочеться їх бачити, принаймні в цю мить. Я не був готовий до зустрічі навіть з найріднішими людьми, бо між нами проліг цілий світ із його геть іншими вимірами.

Пізньої ночі я прибився до своєї рідної хати-пустки, у якої не було ні вікон, ні дверей. Я сів у порожньому красному куті, де не лишилося жодної материної ікони, і так просидів чи прокуняв до ранку. Побачивши мене, прийшов зять покійної вже баби Макарихи й приніс вікно разом з коробкою та двері з одвірками.