Розділ «ЯР Роман»

Максим вийшов на узлісся й підступив на край яру. Ні, не стачить сили рушити далі, подумалось йому, я дочекаюся тут вечора й зберу докупи всі свої думки й почуття. Мушу прийти до людей, які ще мене не відцуралися, без цього трему, що не дає зосередитись.

Але Максим здумав про телеграму, яку послав уранці, і ноги мимоволі понесли його понад берегом яру далі. І коли він дійшов до того місця, де навпроти завидніли садки містечка й шерега тополь понад Київським битим шляхом, сонце було ще досить високо й лунав у чорно-зелених проваллях пташиний щебіт.

Максим Нетреба сидів на голому гранітному Лобі, спустивши ноги додолу. І це теж було, йому здавалося, що вже сидів отак само на цій скелі й дививсь униз, бо сьогодні в його житті видався такий день, щоб усе повторювалось, тільки того холодного дня ліс у яру був гарний і прозорий і стежиною, яка перегинала прірву навпіл і якої зараз не видно було в гущавині, рухалися дві людські постаті. В одній він упізнав Антона Яголу.

Антона... Щось обпарило Максима, і він узявся за серце. Тоді одна постать зупинилась, екзальтовано розчепірила руки й застигла на траві між деревами, а друга почала квапливо рухатися в цей бік, до гранітної скелі. Максим знав, хто це, і чекав, чекав, сидячи отак само на цій самій скелі, прозваній Лобом. І коли почув хрускіт і трохи повернув голову, побачив грубі розтоптані чоботи й грубу латку на одному з них. Ось тут...

Максим обернув голову й так виразно побачив ті чоботи, аж здригнувся. У цьому було щось нездорове, хворобливе, бо спогади — то одне, а таке чітке уявлення — вже геть інше... Він знову глянув униз і стомлено потер очі.

— Дро-остуйте!

Максим обернувся на голос і ніскільки не збентежився. Рипаючи кирзовими чобітьми по дрібних камінчиках, поруч, за два кроки від нього стояв Антін Ягола. І це Максима вже не здивувало, бо десь-то воно так і мусило бути.

— Ви здо-олеку?

Максим одвернувся і спробував узгодити цей ламкий баритон із Антоновою зовнішністю.

— Кажу, здо-олеку йдете?

— Га? Йду?.. З Веприків.

— А в вас спичок немо-оє?

Максим кволо лапнувся й витяг з кишені торохку коробочку. Для цього йому довелось випростати ліву ногу й спертися на лікоть. Голос був не такий, але це не мало ніякого значення, рівно ніякісінького. Той дістав пачку «Прибою», узяв цигарку в зуби, витер вогню і склав долоні халабудкою. Руки в нього тремтіли, і Максимові з того стало ще сумніше.

— Це не во-оша тілігро-ома?

Не беручи в руки, Максим подивився на рудий бланк, що жолобився в чужій руці від довгого носіння вчетверо. Невже стільки часу минуло, невже стільки часу... Той самий ніс, і чуб, і гострі чорні очі, геть ті самі, тільки голос інший. Молодий і ще не встиг загрубіти від «Прибою».

— Ти давно куриш? — спитав Максим і сам здивувався, бо запитання було зовсім недоречне й навіть нікчемне. Його цікавило не те, таки ж не те. Максим ще раз глянув на телеграму. «Приїду двадцятого». Двадцятого... Двадцятого... Сьогодні двадцяте, подумав він, і в цьому, певно, єдина неспростовна істина, яку не треба й не варто доводити, та вона й не має вже суттєвого значення.

— Це тобі Оленка дала?

— Нє, со-ом узьо-ов. Перейньо-ов. Тітка вже не живуть у но-ошій хо-оті.

Максим здивовано підвів очі догори. І як він міг ще сумніватися. Червоне кружало сонця зашпорталось у живоплоті тополь над Київським шляхом, тоді таки продерлось, покотилося ще зо два прогони й сіло на чийсь вишняк. Чорне листя зайнялося вогнем і розтопило сонячний колоб: він почав розповзатись убоки й тоншати.

— Приїхали бо-отька мого й з могили вигребти?