Розділ «ЯР Роман»

Іван Маркович махнув угору річки рукою:

— Там якісь люди. Треба перевірити, хто вони...

Голос у нього був не дуже впевнений.

По якомусь часі звідти, куди пішов ороч Вася й звідки тягло сирим вітром, почулися три короткі глухі постріли, а по довгій паузі — ще один, значно дужчий. Я глянув на річку: може, то скресає крига? Але крига, яка вдруге, уже навесні, скувала річки після льодоходу, була надто тонка, така крига лускає потихеньку.

Вася повернувся через добрих дві години, похмурий і врочистий. На мій запитальний погляд він відповів незрозуміле:

— Нет плохие люды!

Але потім довго щось розповідав Іванові Марковичу. Лікар нічого не сказав мені, а я не розпитував. Аж увечері, коли на високому березі попереду зачорніло чотири чуми, а собака з радісним гавкотом побіг туди, я таки запитав Івана Марковича:

— Що там робив сьогодні Вася?

— Там був отой чекіст, що вбив вашого друга.

— Ми чули перестрілку. Вася його... вбив чи?..

Іван Маркович сказав по хвилі:

— Я рік прожив на Камчатці, там багато ведмедів. Нормальні звірі залягають з осени у сплячку, а прокидаються аж навесні. Та іноді можна й серед зими побачити ведмедя. Цей не промине напасти й на людину. Його називають «шатуном» і неодмінно пристрелюють. Іншого порятунку від нього немає.

Лікар підкликав ороча, щось йому сказав, ороч зіщулив і так вузенькі очиці, дістав з-за пазухи пістолет і простяг мені зі словами, з яких я зрозумів тільки «плохие люды». Іван Маркович переклав:

— Сила лихої людини — у зброї. Володіючи її зброєю, ти володієш її силою.

Я покрутив пістолета в руках, випустив магазин на долоню. У магазині лишилося ще сім патронів. А я думав, що Ципльоночок, демонстративно викинувши в річку карабін, справді лишився беззбройним і безпорадним. Мав-таки рацію Яким, закликаючи остерігатись того лякливого, але підступного фашиста.

Я вперше відчув, що таке втіха помсти.

Назустріч нам кинулися майже всі мешканці чумів, радісні, косоокі й замурзані в сажу. Від них запаморочливо тхнуло сирою та копченою рибою, ще дужче, ніж од Baci та доктора Івана Марковича.

Одна з жінок, яку я спершу взяв був за підлітка, так побожно дивилася на Івана Марковича, що я відразу збагнув: це його дружина. І раптом побачив, що він ще зовсім нестарий, років, хіба, під сорок. А тоді побачив і їхніх діток — хлопчика, схожого на тата, й доньку — біляву, але монголоподібну, як мама.

У гостинних орочів, які кочували понад берегом холодного Охотського моря й живилися його дарами, я пробув зо два тижні, трохи від'ївся й привів себе до більш-менш людського вигляду. Усі ці дні Іван Маркович шукав шляхів, якими можна було відправити мене якнайдалі, за межі виливу грізної каторжанської столиці Магадана. Найбезпечнішими йому видавалися пониззя чи бодай середня течія Єнісею та Лени. На його думку, туди можна було дістатися за рік, аби тільки знайти попутників, якийсь кочовий тунгуський рід.

— Там пересидите років п'ять-шість, поки вас в енкаведе забудуть, або поки їх усіх змете історія. А тоді... звичайно ж, на Україну!