Розділ «ЯР Роман»

Наступного ранку до мене прийшла директорка нашої семирічки Валентина Пилипівна, білява жінка моїх років, але на вилозі її жакета вже блищав університетський ромбик. Привітавшись, вона почала розпитувати мене про життя, про чоловіка, про мої плани на майбутнє. Я щиросердо розповіла їй усе, навіть не думаючи, чого це раптом директорка завітала до мене. Валентина Пилипівна зовсім несподівано для мене поспитала:

— Ви б хотіли; працювати в нашій школі?

— Як це? — не зрозуміла я. — Ким?

— Ну, учителькою, звичайно.

Учителькою! У школі я погодилася б і на посаду прибиральниці, а вона ще й питає.

— Бачите, — сказала Валентина Пилипівна й звичним рухом поправила зачіску (здається, лише вона сама в цілому Ярі ходила без хустки), — ми вже потроху виходимо з кризи. Підростають повоєнні діти. Цього року в нас буде одним п'ятим класом більше. Учителів не вистачає, а ви ж, чула, навчаєтеся заочно... То ж я й вирішила спитати вас, чи не хотіли б ви...

Це я завдячувала, звичайно, першому секретареві райкому партії Олександрові Мокійовичу Бадаеву. Я почувалася просто на десятому небі, бо що не кажи, а життя потроху внормовувалося. Я навіть починала думати, що, може, і Максимові дозволять закінчити свій університет — його ж тридцять сьомого року забрали з четвертого курсу — і ми разом працюватимемо десь у школі: він теж викладатиме мову та літературу, бо Валентина Пилипівна саме це запропонувала мені, — українську мову й літературу в двох п'ятих класах. Звичайно, думала я, ми працюватимемо не тут, у Ярі, з яким пов'язано стільки важких спогадів, а в якомусь іншому містечку або селі, неодмінно в іншому, бо й мені ж тепер, певно, дадуть пашпорт...

А за три дні сталося те, чого я ніколи не зможу забути. Мені й досі не дає спокою думка: чому я тоді не сказала дідовому Ониськовому Матвієві, нашому безрукому поштареві, що вже не мешкаю вдома?..

Яким Литовченко трохи не вгадав, скільки днів йому лишилося жити. Він ще прожив тиждень. Але не дай Боже нікому такого життя. То були пекельні муки, мабуть, страшніші, аніж вигаданий в енкаведе спосіб катування — биття по п'ятах, від якого стрясається мозочок. За ці дні Якимова нога набрякла до пахви, почервоніла, а чорнота з пальців почала підніматися все вище й вище. Тепер уже навіть несхитний Яким не міг стримувати стогону.

А тут ще почалось різке похолодания. Ночами тріщав такий мороз, що річка через два дні знову стала. Я тільки тепер подумав: що швидше слід було назвати дивом таке раннє потепління в цих краях. Завірюхи майже не припинялися ні вдень, ні ночами, тож я на превелику силу встигав шукати паливо. Рятувало одне: пощастило знайти велику суху печеру. Мені спало на думку, що ми перетворилися на справжніх печерних жителів, і найбільшу втіху та насолоду отримуємо тоді, коли щастить знайти вільну печеру чи бодай подобу печери.

Завдяки цій печері мені пощастило вперше побачити аборигена.

Це сталося раннього ранку другого дня. Зваривши Якимові та собі по мисочці юшки, нагодувавши хворого товариша, який несподівано з'їв майже все, я підкинув у вогнище останній снопик хмизу й тільки-но підвівся й хотів іти на заготівлю палива, як біля печери почувся ляскітливий гавкіт. Це було так несподівано, що я мимоволі відскочив до стіни печери. Тоді хтось ізнадвору прикрикнув на собаку й гукнув каліченою російською мовою:

— Хьто такая люды — вихады!

Заклик явно стосувався нас, і я остережливо виглянув. Тримаючи карабін за шийку правою рукою, з пальцем на спусковому гачку, ладний будь-якої миті вистрілити, за п'ять кроків од нашої печери стояв монголоподібний чоловік, з голови до п'ят одягнений у шкіру. Схожий на вовка собака тримався біля його ноги, чекаючи наказів, прядучи вухами й очима то на мене, то на господаря.

— Твоя плохая люды? — суворо кивнув на мене карабіном чоловік. Я збагнув, що тут необхідні найпростіші слова, й сказав два знайомих йому слова:

— Хорошие люди.

Це враз ніби заспокоїло гостя, він копнув пса ногою, підійшов до мене й не без вагання посіпав за зваляне волосся та скуйовджену бороду:

— Эта — хорошие люды? Руский люди?

Я покрутив головою, гість подивився на мене пильніше, тоді ввійшов до печери й побачив Якима, який лежав нерухомо з заплющеними очима. Гість і тут спитав:

— Хорошие люды?