Розділ «ЯР Роман»

Перед самим кінцем він розплющив очі й здивовано сягнув ними по закіптюженій стелі печери, тоді спробував знову їх заплющити, кілька разів стуляв повіки, та марно. Я тільки потім збагнув, що Якима впекли сльози й він хотів дати їм вільно збігти на неголені щоки, але не мав сили вже й на таке. Він тільки стиснув мою руку пальцями з помороженими репаними пучками, а потім неквапом розтиснув. Може, то був мимовільний спазм уже мертвого м'язу, але я відчув глибоку вдячність. Мені й досі здається, що Яким здогадався про ті мої забобонні страхи й постарався не завдати мені прикрощів бодай у цю мить. Можливо, він уже встиг осягнути таємницю великої дороги, якої сам так був злякався.

Я закрив йому напівзаплющені очі й вийшов із печери, з подивом усвідомлюючи, що мені не буде страшно повернутися назад. Я відчув цілком життєве й прозаїчне бажання зігрітися, бо вогонь у печері давно погас і я трясся чи то від холоду, чи від нервового перенапруження. Наламавши покарлюченого хмизу північної березки, я повернувся до печери і спробував знайти в попелі бодай кілька живих жаринок, але не знайшов. А кресало та трут були в бічній кишені Якима, бо всі дні в цій печері я так старанно доглядав за вогнем, що жодного разу не довелося вдаватись до кресала. Я глянув на заросле сивою порістю обличчя товариша. Воно ще не було схоже на мертве й не викликало спротиву. Я розстебнув два ґудзики Якимового бушлата й дістав капшучок з кресалом. А видобувши вогню, сховав усе до своєї кишені. Щось мене бентежило, та я довго не міг збагнути, що саме. Тоді знову видобув капшучок із трутом і кресалом. Коли я перед цим діставав пучку труту, в торбинці зашарудів папірець. Тепер я глянув на нього й збагнув, що мене бентежило. Я її впізнав би навіть навпомацки: то була фальшива довідка, яка свідчила, нібито її пред'явника, Якима Єлисейовича Литовченка, після відбуття покарання звільнено з табору Верхньо-Колимський.

У тому була якась похмура іронія — і разом з тим несподіваний зміст. Яким уже справді звільнився з усіх кайданів, які на нього поначіплювало було несправедливе антилюдяне суспільство. Тепер він заспокоївся й лише чекав останньої шани з боку живих. Коли ж Яким випоров цю довідку, подумав я, адже мені було добре відомо, що він її зашивав у свою шапку.

У очах мені защеміло, і я з глибокою вдячністю глянув на впокорене обличчя друга. Це могло статися тільки після поранення, коли він збагнув, що жити йому лишилося лічені дні. Він знав: я неодмінно полізу в торбинку з кресалом і трутом, отже, побачу й довідку.

Мені стало невимовно сумно. Ось як розпорядилася доля. Ми думали, утікаючи з концтабору, що довідка в незнаний спосіб може прислужитися всім трьом, а вона дісталась мені і я не вірив, що зможу з неї скористатися.

Умощуючи довідку на самому денці торбинки, я виявив там ще дещо: три завбільшки як півгорошини брудні камінчики. Я пошкріб їх нігтем. Це, напевно, були алмази. Яким сподівався, що вони допоможуть нам у смертельно небезпечній дорозі. Йому вони не допомогли. Мені також навряд чи принесуть користь, швидше лихо.

Я вирішив покласти їх на груди Якимові, та в цей час ізнадвору почувся собачий гавкіт. Я вкинув камінчики назад у калитку й виглянув з печери. Собака перестав гавкати й запитливо глянув назад. За ним ішли двоє: вже знайомий мені тубілець і чоловік із чорною борідкою та вогнисто-рудими вусами. Він мав у руці мисливську тристволу рушницю, а вдягнений був так само, як і мій давніший знайомець, у все шкіряне.

— Вася мне сказал, что ваш друг тяжело болен, — озвався він до мене, киваючи на тубільця. — У меня, конечно, нет никаких медикаментов, но я по образованию врач и могу быть хоть чем-то полезен. Иван Маркович Вакуленко.

Він простяг мені руку, а названий Васею широко заусміхався. Дивлячись на дружню зустріч людей, пес також позирав на всіх і по-собачому щиро всміхався.

Я сказав, що допомога трохи запізнилась. Іван Маркович увійшов до печери, глянув на покійного й запитав про причину смерти. Я розповів йому все, перейнявшись несподіваною довірою. Коли дійшов до Ципльоночка, лікар обернувся до Baci й переповів мою розповідь незнайомою мені мовою. Вася острашливо звів докупи брови, а Іван Маркович сказав:

— Мене ви можете не боятися. Я сам такий же втікач із концтабору... Не знаю, для чого це вам кажу, досі всім говорив, що я письменник і вивчаю життя народів Півночі.

Усе дивувало мене в цьому чоловікові, а насамперед те, що він заговорив щирою українською мовою. Я спробував угадати, скільки йому років, але він був наче непідвладний ялинові часу: іноді здавався тридцятирічним, іноді ж, особливо, коли опинявся в профіль до мене, тяг на всі шістдесят. Я вже потім, коли привів себе трохи в порядок і освоївся серед нових людей, спитав у Івана Марковича, хто він і як опинився в цих краях. Він сумно посміхнувся:

— Студіював медицину в Москві. Коли почалась українізація, пішов учити сільських дітей рідної мови. Ну, а за що опинився тут... Процес над Спілкою Визволення України пам'ятаєте? СВУ... Такої організації взагалі не існувало. Її вигадало енкаведе, щоб винищити українську національну інтелігенцію.

Я пам'ятав цей процес, він відбувався чи двадцять дев'ятого, чи тридцятого року. У нашій школі тоді заарештували директора та двох учителів. А ще молодого священика, який правив українською мовою, бо належав до Української Автокефальної Церкви.

Але про це Іван Маркович розповів мені пізніше, а тепер ми всі втрьох, як могли, опорядили Якима в останню дорогу. Про те, щоб виконати могилу, навіть не йшлось. Але в печері було чимало великого й меншого каміння, що накопичилося там за віки. Ми спочатку думали поховати Якима в самій печері, та Вася раптом розхвилювався й почав щось доводити Іванові Марковичу. Той послухав і переклав:

— Орочі кладуть своїх мерців там, де самі рідко бувають. А цю печеру знає багато мисливців. Коли котрогось із них застає в дорозі негода, він може пересидіти в цій печері.

Ми перенесли Якима на пагорок, сніг на якому з-від сонця вже знову розтанув. Але каміння там не було, довелось носити з печери. Ми обклали мого товариша кількома шарами найбільшого каміння, щоб його не потурбували вовки та песці, а зверху вимостили традиційний символ віри: хай охистить багатостраждальну душу одного з багатьох замучених синів українського народу-мученика.

Того самого дня ми вирушили до кочовища. Я з подивом спостерігав, як ороч Вася легко знаходить стежку між ледь замерзлими ділянками трясовини тутешньої тундри. Ми йшли просто на схід, річка Нілгиси лишалася далі й далі позаду. Іван Маркович і Вася явно стримували крок, бо я не встигав за ними. На ніч розташувались під крутим козирком навислої скелі. Козирок був сильно закіптюжений, певно це було популярне місце в тутешніх людей. Вечеряли припеченою на вогні в'яленою рибою. Я їв, а горлянку мені увесь час судомило й від такої їжі, і від розчулення, і від образи за моїх товаришів, яким довелось навічно лишитися в цій вічній мерзлоті.

Уранці, коли над обрієм з'явилось тьмяне коло сонця, ми пішли далі. Ступали просто навстріч йому, а воно видимо тануло й тануло, аж поки стало завбільшки як п'ятак. Незабаром перед нами відкрилось плесо іншої річки. Я не знав її назви, але вона дуже нагадувала й Колиму, і Нілгиси. Річка на наших очах скресала. Уздовж і впоперек плеса чорніли звивисті тріщини. Я подумав, що Вася й тут поведе нас через річку, як провів через трясовину, та він рушив понад берегом на південь, навперейми сонцеві. Потеплішало, вітер дмухав нам у спину, ми йшли досить швидко, аж поки собака став, задер голову й почав нюшити повітря. Вася перемовився з Іваном Марковичем і подався понад берегом утру. Ми знайшли затишне місце й розіклали багаттячко. Я спитав Івана Марковича:

— Куди він пішов?