Розділ «ЯР Роман»

Галабурди мешкали на протилежному від нас кутку, за Туманчиками, і я ледве доплентала туди. Хитаючись із боку на бік, переступила через перелаз і побачила Грицька на стежці. Було темно, проте його дебелу статуру я впізнала враз. Грицьків батько проти нього здавався худеньким підлітком. Грицько мене теж упізнав і зітхнув із полегшею:

— А, це ти...

Часи були небезпечні, до кожного доводилося придивлятись, аби не вскочити в халепу.

Він знову спитав:

— Ти до матері? Їх нема, пішли до тітки.

— Грицько, — відсапалася я, — йди на дві слові. Я не до їх, а до тебе.

Він насторожено став:

— Чого це... до мене?

— Ходьом у хату, тоді.

— Кажи тут, надворі.

Я озирнулася навсібіч. Галабурдине дворище так заросло бузком та всякою дичкою, що я опинилася мов у тунелі. Та мені важко було стояти на ногах, і Грицько знехотя почовгав ближче до хати. Ми сіли на причілковій призьбі, і він спитав утретє:

— Хто тобі сказав, шо я дома?

— Ніхто. Чого ти питаєш?

— Міні треба було йти сьогодні в ніч...

Я про це не думала. Була неділя, двадцять шосте вересня, я добре запам'ятала той вечір, бо за три дні, двадцять дев'ятого, наші визволили Кремінськ, і в Ярі про те всі знали.

— Нема Антона, — проказав Грицько і співчутливо зітхнув.

Я закинула:

— Ти не прийшов і поховать його.

Він знову зітхнув, і відповів повагавшись:

— Не можна було, чуєш...