Розділ «ЯР Роман»

— Нічого.

Оленка повільно пересунула свій живіт ближче до нього.

— Хіба Грицько?..

Максим не обізвався.

— Хто тобі сказав про... Грицька?

— Ніхто, — буркнув Максим, не дивлячись на дружину.

— Ніт скажи!

У її голосі відчувалось роздратування, і Максим спробував однести його на карб вагітности, однак справа була не в цьому, і він махнув рукою:

— Хто казав, того нема.

Він пошкодував за ці слова, вони вихопилися в нього мимовільно, а тепер уже було зовсім пізно про це думати й каятись. Оленка спитала:

— Це він тобі... сказав?

Оленка говорила про брата, і це справді був він, але що їй відповісти? Брехати не хотілося, Максим просто не міг збрехати їй, а вона допитувалась:

— Макси... він тобі казав?

Максим заплющив очі й потерся потилицею об шерхкий стовбур.

— Начить, він, — вирішила Оленка, і голос її чомусь урвався й затремтів.

— Давай у нас жити, — проказав Максим і тут-таки подумав: а чи надовго? Йому стало невимовно прикро й шкода й себе, і Оленки, і молодих років, які линули й відлітали, і марно втрачених надій, що лише майнули були десь попереду й зникли, мабуть, назавжди.

Оленка відповіла:

— Як же я тенерки, як Антона... Як же Паша з дітьми...

Після смерти Кастуся ми з Якимом і дня не затрималися на старому місці. Поховали нашого товариша там, де він і номер, лише обклали сухим ягелем, а потім усю промивину, у якій досі рятувались од зими, закидали снігом. Це дуже віддалено нагадувало традиційний обряд поховання, та хай дарує нам Кастусь: ми не спромоглися на більше. Щоправда, Яким зв'язав з отієї деревини, яка досі правила нам за сволок, відламавши од неї цурпалок, подобу хреста, шматком пожертвувавши нашого шкіряного недоуздка. Спершу думав устромити цей християнський символ угорі, над сніговою могилою, та потім сказав:

— Якщо нас розшукуватимуть, то найшвидше розшукають по цьому хресту.