Розділ «ЯР Роман»

Ми поклали хрест поряд із Кастусем і закидали промивину снігом. Коли настане кисле колимське літо, сніг, звичайно, розтане, Кастусь виявиться знову незахищеним і безпорадним, як і за життя, та що ми могли вдіяти. Ми не змогли б його поховати по-людському навіть за умови, якби мали кайла та ломи, не те що свої голі поморожені руки.

Був початок березня, у нас, на Україні, березень вважають провесінню, а на Колимі — це апогей зими. Коли ми з Якимом, вийшовши на крижаний стрижень річки, кинули прощальний погляд на останнє пристановище Кастуся, з лівого, північного берега, на нас упала така хвиля вітру, що ми вмить попадали й нас понесло під протилежний берег. Мене та Якима сунуло відполірованою вітрами кригою доги, аж поки вдарило об берег, засипаний снігом, із якого то там, то там вистромлялися вивітрені крижини, зубаті або схожі на мертві голови. Долина тут була вузька, але неглибока, тому вітер гуляв так безкарно вздовж і впоперек річки.

Шквал із проміжками в дві-три хвилини повторився кілька разів, ми навіть пошкодували, що так необачно покинули своє вивірене сховище. Могли б якийсь час перебути там разом із нашим померлим товаришем, адже ми перебували в таких умовах, коли не доводиться лякатись мерців. Страшнішими для нас були тріскучі березневі морози, голод і живі люди. Хоч хай там як, а ми й досі боялися людей: навряд чи оте запекле падло Ципльоночок не спробує ще раз нас упіймати, коли вже зуміло винюшити.

Ну, та шкодувати про скоєне тепер не доводилось, адже ми засинали нашу промивину снігом; якби наважились її вичистити, то геть повідморожували б і так поморожені руки.

Зрештою все рано чи пізно кінчається, навіть лютий колимський буран. Над річищем усталилася відносна тиша, ми позводились, побили себе хрест-навхрест руками по боках, аби зігрітись, і знову мовчки вийшли на стрижень.

Балансуючи на слизькій кризі, ми йшли доти, поки відчули, що мусимо розвести вогонь, коли не хочемо перетворитись на два закрижавілі трупи. Яким вибрався з урвища й пошукав затишного місця, а я дибав слідом і підбирав усе, що могло б горіти. Навчені гірким досвідом, ми тепер завжди мали за пазухою по жмутику висушеного ягелю та паличок. Яким священнодіяв кресалом, ледве втримуючи трут і кремінь у неслухняних пальцях лівої руки, а я з нетерпінням чекав іскри. Ця мить завжди здавалася мені нестерпно довгою, мов смертне випробування. Я щоразу підходив до Якима й намагався захищати невловну іскру тремкими долонями із сизими від обморозу пальцями, а Яким сердився, бо я йому тільки заважав.

Цього разу Якимові пощастило впіймати іскру аж тоді, коли він одвернувся від мене спиною й став проти вітру. Заглядаючи йому через плече, я побачив благеньку струминочку диму, яку безжально рвав та вже не міг розірвати вітер. Яким обмостив ожилий трут ягелем, притримуючи жмутик обома долонями, і коли між пальців у нього просочилося кілька пасемець диму, я з неабиякою полегкістю відітхнув.

Мене ніколи не переставав дивувати й захоплювати цей перший геніальний винахід людства, перший і, можливо, єдиний, — добування живого вогню. У хвилини спостерігання дива я ладен був сміятись і плакати. Щось подібне я помічав і за покійним Кастусем.

Натомість Якима це мовби зовсім не хвилювало. Плекаючи ще слабосилий вогник, накривши його зверху долонями, він оглянув наші запаси палива й послав мене зібрати ще. Я з жалем востаннє вдихнув тонкого запаху димку й подався білою цілиною вгору, визбируючи рідкі лозинки якоїсь тундрової рослинности.

Іти доводилось вище й вище, часом провалюючись у злежаний сніг, відвертаючись од вітру, який угорі над річищем був просто пронизливий. І коли я вже зовсім змерз і нерішуче спинився, то мимоволі розглянувся довкола.

Спочатку нічого не второпав. Не дуже далеко попереду здіймалася сойка, несхожа на сусідні: якась ніби чи перекинута на один бік неймовірним землетрусом, чи вигризена залізними зубами допотопного велета-динозавра. Чомусь мені спав на думку саме такий образ. Я озирнувся й глянув униз, до річки, де лишив свого товариша. Вогонь, певно, горів уже на повну силу, але й вогнище, і сам Яким здавалися звідси таким маленькими й безпорадними, що в мене аж серце зайшлось. Я почав швидко злазити, намагаючись не розтрусити того хмизу, що його встиг наламати на косогорі. Заспокоївся тільки тоді, коли в ніс ударив їдкий дим сирого ягелю. І все-таки не зразу зібрався на силі сказати Якимові про те, що бачив, збираючи паливо на горі. Я, власне, так нічого виразного й не сказав Якимові, але він перейнявся моїм тамованим хвилюванням, кинув у вогнище добрий оберемок принесеного мною хмизу й почав дертись на крутий берег.

Я подався за ним. Перед очима Якимовими теж уперше відкрилась панорама, що несподівано відкрилася була й переді мною, я дивився на нього й намагався з виразу його очей перевірити власні здогади й почуття, але марно. Вираз у Якима лишався непроникним.

Ми повернулися до нашого вогнища, яке не встигло погаснути, допалили увесь принесений мною хмиз і, відігрівши свої нещасні кінцівки, знову вийшли на стрижень замерзлої Колими.

Іти довелося майже до вечора, перш ніж перед очима нашими відкрилася панорама сопки, раніше побаченої з крутого берега. Тепер сойка здіймалася стрімко вгору, а її вигризений динозаврами бік виявився звичайним осипом, укритим шаром злежаного снігу. Наскільки я можу судити, такі місця в горах вважаються лавинонебезпечними. У такому місці досить вистрелити з рушниці або й добре крикнути, щоб спровокувати страшну катастрофу, особливо навесні, коли сніг відлигає й ущільнюється.

Ми пішли далі, хоча стежити за річищем стало неможливо, бо тут воно вже було суціль укрите снігом. А потім і йти стало, власне, нікуди: ми опинились у вузьку коридорі з голих скель, який кінчався стрімким урвищем з фантастично наверганих крижаних брил та крижаних напливів.

Мені зроду не доводилось бачити водоспаду, а тут я збагнув, що перед нашими очима водоспад, хоча й застиглий, скутий морозом. Тоді я глянув угору й жахнувся: високо вгору над ними здіймалася стрімка засніжена площина, вигнута в наш бік широкою підковою. Ми страшенно померзли, бо в цьому кам'яному коридорі гуляв мертвий протяг. І все-таки я витяг руку з-за пазухи, зробив широке коло й, клацаючи зубами, сказав:

— Наче підко-кова!...

На мій подив, Яким не став заперечувати, але те, про що я думав, належало ще старанно перевірити: виявити на цій горі ще дві «підкови».

Обережно вибравшись із кам'яного каньйона, промитого, безперечно, заснулим зараз водоспадом, ми подались попід горою праворуч. Якщо звідси витікала Колима, то десь там, праворуч, мали бути й витоки Індігірки, а ми мусили в цьому пересвідчитись. У цьому були наше життя й наша смерть.

Але насовувався похмурий вечір, треба було знайти прихисток на довгу й холодну березневу ніч. Та хоч скільки ми товклись осипами й сніговими заметами, а нічого подібного на печерку чи бодай сякий-такий куточок між скелями не знайшли. Виривши в заметі нору й назбиравши бадилля та хмизу, ми розвели вогнище й ледве досиділи до ранку. Тоді винагородили себе збільшеною порцією собачої печені й рушили попід горою далі на північні схили її, розшукуючи витоків Індігірки.