Розділ «ЯР Роман»

Нам були потрібні витоки іншої річки, але ми мусили пересвідчитися, що ця гора дає початок трьом річкам. Щоб звести ризик до мінімуму. Щоб не прийняти бажане за дійсне.

Витоки річки ми знайшли в другій половині дня. Було трохи тепліше, і мій товариш старанно намагався визначити, куди тече ця відкрита нами сьогодні річка. За розповідями того невідомого мені доброго чоловіка, Індігірка мусила текти точно на північ. Напрямок ми могли визначити лише за Полярною зіркою, але, щоб побачити її, треба було діждатись ясної зоряної ночі. А зоряними ночами бували найсильніші морози, здатні вбити людину.

Нам пощастило знайти глибоку печерку. Ми її ледве помітили — вона була повністю прикидана снігом, тільки при самій землі видніла щілина. Я копнув йогою чисто випадково, і раптом на мене впало з півтони вже злежаного за зиму снігу. Коли Яким допоміг мені виборсатися з полону, перед нами зяяла гостинна чорна діромаха. Ми навіть не розраховували на таке щастя.

— Ну, тут можна буде діждатися й Полярної зірки, — сказав Яким.

Хоча жодне щастя не дається людині задурно: на північному схилі гори рослинність, як і належало чекати, була дуже бідна. По паливо довелось лазити дуже далеко.

Я висловив думку:

— А не діждатися нам тут весни?

Сказавши це вголос, я раптом сам засоромився сказаного. Поки та нещасна весна, ми перетворимося на дві брудні бородаті бурульки, на яких навіть воші від холоду виздихають, адже тут північний схил та ще й така бідність палива.

До того ж, ми не були певні, чи не збилися з дороги. А може, то ми бачили не основну витоку Колими, а якусь другорядну, і тепер сидимо в печері не потрібної нам гори Три Підкови, а якоїсь геть іншої гори? Хоча витоки цієї, сьогодні виявленої річки, теж починалися в підковоподібному схилі.

Певніше ми могли про все довідатись, обстеживши всю гору.

Уранці ми знову пекли собачатину, я їв і думав, що тепер це роблю майже спокійно, без огиди. Людина здатна до всього звикнути. Та потім згадав тридцять третій рік, і мені раптом стало недобре. Ні, таки не до всього здатна звикнути людина, певно, цим вона відрізняється від звіра. Під час голоду точилося багато всіляких балачок, можливо, і не позбавлених якогось ґрунту. Десь на базарі торгували котлетами з чоловічини, у якомусь поблизькому селі, чи в Улянівці, чи у Веприках, жінка зарізала і зварила сусідського хлопчика, щоб нагодувати власних дітей. А десь хтось нібито з'їв і власну дитину, хоча в це я так ніколи й не міг повірити. Та якби таке навіть трапилося, то був би жахливий виняток, бо люди на Україні просто мерли від голоду, мерли тихо й покірно, часом цілими селами, бо людина завжди лишається людиною, навіть у таких випадках. Тихо «поснули» мої дід з бабою, спершу баба, а він через днів п'ять після неї. Дід видибував зранку на вгород, сідав під сусідською межею, спирався на струхлявілий пліт і куняв там до самого вечора. Смерком притягав ноги до хати, сідав край полу, годі обережно перехилявся на один бік і так вилежував до самого ранку. Моя мати підходила й торкала свекра за пухлу, набряклу водою ногу:

— Ви спите?..

Вона боялася сказати: «Ви живі?», бо сказане слово мало в ті часи магічну силу. Мати вже спитала була свекруху: «Чи ви не вмерли тутечки, що зрання не ворушитесь?» Баба блимнула, заворушилась, та то був її останній рух. Удруге моя мати вже остерігалася називати конкретні дії. Цю мудрість вона запозичила з Біблії. У тій книзі, яка увібрала в себе мудрість ще стародавніх шумерів, сказано, що кожне проголошене слово матеріалізується: сказав Бог, хай буде світло, і виникло світло.

А братики мої Колько та Ванько помирали довго й з муками. Якщо дід і баба змогли по-філософському сприйняти майбутню смерть, що видавалася їм чимось невід'ємним від життя, його логічним завершенням, то молоді організми Ванька й Колька волали про несправедливість. Братики вдень і вночі просили їсти, мати варила їм юшку із жаливи та крону, вони з'їдали це й за хвилину знову починали канючити, бо шлунки вмить викидали невластиву для людини їжу. А мати никала двором і тихо вила, мов собака, у якої позабирали й потопили цуценят. За тиждень до смерти Колька й Ванька нарешті забрали до «приюту», де дітям давали потроху затірки з висівок, але це вже не допомогло. Коли батько й мати принесли їх на руках додому, вони вже тільки зрідка попискували, бо в них боліли шлуночки й був кривавий пронос. Обидва померли над ранок майже разом. Я цілу ніч не спав і весь час думав, що все це мені сниться, мовляв, ось прокинуся, як зійде сонце, а Колько й Ванько сидять на полу й потихеньку канючать: «Момко, дойте їсти...» Але дива не сталося.

Ми просиділи в теплій затишній печері п'ять діб, але так і не діждалися ясної зоряної ночі. На шосту добу вранці вирушили далі навколо таємної гори й буквально через три переходи, надвечір четвертого дня побачили ще один підковоподібний вигин гори. Хоч витоків третьої річки ми не побачили, але навіть обережний Яким Литовченко щасливо всміхнувся:

— Це та сойка Три Підкови, хоч ти мені що кажи!

Ночувати нам довелося просто неба, але тут росло багато полярної верби та сосонки жерена, ми підмостили собі товстий шар лайок і, підтримуючи багаття, полягавши спинами до вогню, перетривали ніч і досвіток. А вранці зійшло сонце. Ми не бачили світила вже кілька місяців і страшенно пораділи. У серці моєму з'явилася впевненість, що подолаємо й решту випробувань, якщо зуміли перетривати таку страшну й голодну полярну зиму. Коли сонце підбилося вище, ми побачили звивисту смугу блискучої криги. То була омріяна нами річка Нілгиси, що мала вивести нас на південь, до Охотського моря.

Розділ тридцятий

Мені важко про це згадувати, але все це правда, тож мушу писати...

Того вечора я подалася просто до Галабурд. Грицька я знала давно, він перед війною часто бував у нашій хаті, Антін товаришував із ним. Заходив Грицько й під час окупації, хоча й рідше. Я не знала, що трапилося з їхньою дружбою, бо навіть гадки не мала про те, що він, як і мій брат, підпільник і цього вимагають суворі закони конспірації.