Прочнулася від прикрого цокотання й не зразу збагнула, що то мої зуби цокають по вінцях залізного кухля. Грицько лив мені в рот, і вода бігла підборіддям і заливала душу. Я випнулася на руках і сіла. Ліва щелепа тупо ниділа, певно, надаючи, я вдарилась об край призьби чи об землю.
Я звелася й обережно сіла, спершись до біленої глеєм стіни. По хвилині спробувала й устати, та ноги тремтіли й підгиналися.
— Ше вродиш отуто, — почула я Грицьків голос, але в ньому вже не було злости. Я сиділа, він же знову мовчки дивився на мене. Я знала, що Грицько більше нічого не скаже, і, трохи проклигавшись, устала й пішла стежкою до хвіртки.
Грицько сопів за мною, певно, йому завдала клопоту моя непритомність. Біля хвіртки він сказав:
— Хай їде. Хай сам їде, чуєш? А дитина вродиться — якось та буде. Її ж дядько погиб за родіну, так шо... Хай родиться. Вигодуємо.
Десять разів спочиваючи, я поплентала темними вулицями додому, йшла й перечіпалася, міцно зціпивши зуби, щоб не стогнати. І коли нарешті притяглася й сіла на лавці під своїми вікнами, неспроможна й до хати зайти, слуху мого торкнулася щемка мелодія. Хтось крізь сльози співав «Чаєчки», я спершу не могла второпати, звідки лине та пісня, і тільки потім зрозуміла, що співає Паша. Я не пам'ятаю, щоб невістка співала, відколи прийшла в наш дім, хоча мені й казали старші, ніби вона була найкращою співухою в усьому Ярі.
Ой горе тій чайці,
Та горе небозі,
Що вивела чаєняток
При битій дорозі...
Мабуть, Паша плакала, і мені стало так шкода й себе, і її, і Максима, й Антона, і того невідомого, що мав з'явитися на світ у таку лиху годину. Я прихилилася головою до підвіконня й гірко заплакала. І навіть не зчулася, як пісня увірвалася і коло мене виросла Паша. Невістка лише поправила збиту на голові свою чорну хустину й мовчки пішла назад до хати.
Відколи Яром пронеслася чутка, що брата мого вбив мій чоловік, Паша майже не балакала до мене.
Мені стало ще прикріше, і я зайшлася вголос, а довкруж не було жодної людини, яка хоч би поспівчувала.
Я пішла до свекрів, щойно на світ зазорило; плеснула собі в вічі дві пригорщі води й побігла. Учорашньої слабкости не було, вона відлетіла разом із міцним сном, бо я, не зважаючи ні на що, спала, мов після маку. Я привіталася зі старими й поспитала про Максима.
— Хто, дерехтор? — навіщось перепитав свекор і відповів: — Груші трусе.
Максим і справді сидів під тією самою грушею, де я лишила його звечора, мовби тут і ночував. Умостившись біля нього навколішки, я сказала:
— Давай кудись поїдемо.
Максим скосував на мене:
— Куди?
— Куди очі світять.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Яр» автора Білик І.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЯР Роман“ на сторінці 472. Приємного читання.