Розділ «ЯР Роман»

У Ярі знявся переляк. Одного ранку весь центральний майдан біля собору й усі навколишні вулиці та завулки виявилися забиті радянськими військами. Солдати в петлицях та обмотках, чорні від куряви й ноту, розташовувались попід парканами, деревами й хатами, длубалися у речових торбах, позіставлявши гвинтівки й автомати пірамідами, і розмовляли російською мовою. Це було так несподівано, що люди ховалися хто куди й не наважувались виглянути. Про наближення фронту чутки не було, не було ні стрілянини, ні знайомих вибухів артилерійської канонади, які мусять передувати фронтові. Знайомий усім язикань дід Омелько з Гуманчиків, заохочений дивним видовиськом, підійшов до переперезаного портупеями російського командира й спитав:

— Так оце ви вже й прийшли?

— Как видишь, отец, — відповів той, що в портупеях.

— Ну й слава Богу. Значить, Гітлерові капут?

Але командир у портупеях так садонув діда Омелька попід зад, що той швидко опинився в садку й більше не наважувався підходити до руських вояк, лише чухав ударене місце й оторопіло мовчав. Коли ж під'їхав мотоциклом німецький офіцер і, щось перемовившись із тим командиром, повіз його в колясці з собою, дід Омелько нарешті все зрозумів.

Просто Яром проходив підрозділ армії генерала-зрадника Власова, переформовуючись після запеклих боїв. Отже, коли й власовці з'явилися, сумнівів не могло бути: німці відступають.

Увечері того дня Оленка придибуляла до Максима, який тепер майже не виходив з дому. Він сидів у садку під далекою грушею, зумисне під далекою, щоб менше бачити й менше чути, і жував солодке стебло пирію.

— Макси... — підійшла Оленка, — бачив?

І вона розповіла йому про власовців. Але це Максим уже знав од матері. Він дивився на дружину й думав про те, що незабаром стане батьком. Незабаром, однак лейтенант Газе зі своїм лікарем помилились, напевно помилилися. За їхніми розрахунками Оленка мала народити за місяць, а вона не справляла такого враження. Видно, схибили німці, але їм тепер не до цього. Дружина сказала:

— Вони вже збираються.

Максим бачив це й сам.

— І шо ж ти робитимеш? Га, шо ми робитимем?

— Треба проситися до німців на воза.

— Не смійся, Макси...

Він тремко зітхнув:

— Я не сміюся.

Оленка, що досі стояла, піднявши перед ним круглий живіт, незграбно сіла й промовила:

— Ти ж їм помагав?

— Кому?

— Ну, нашим... Партизанам.