Розділ «ЯР Роман»

— А отак: «Ясно?»

— Не забивай баки, шефе. Згода? Вже й по-твоєму сказав.

— По-перше, я тобі не шеф, кажу втретє, а по-друге, я навряд чи зможу тобі допомогти.

— Не хочеш?

— Не тільки через те.

— А що ж іще? — Костюк дедалі дужче дратувався.

Я підвищив голос:

— Чому ти думаєш, ніби я залишуся тут?

— Як це! Хіба ти не на їх работав? Хіба нам повилазило? Це всі наші знають.

Я відбуркнувся:

— Знаєте ви, як їдять та вам не дають!

Але Костюк не втрачав надії.

— Думаєш, чого я тоді тебе перед гестапівцем ото вигороджував?

Я підвівся, очі мені наллялися кров'ю й руки затремтіли:

— Слухай, коли ти ще раз мені про це нагадаєш, я тебе вб'ю! Чуєш?!

— Чую, — глухо прохрипів Костюк. — Я тоді тебе не виказав... А ти вбив Афіноґена — я знаю, за шо й чого. І я знаю, куди повела б тоді ниточка. До Грицька Галабурди. Думаєш, як я не тутешній, то й нічого не знаю? До Грицька Галабурди. Й усім вам був би тоді капут. Усім: і тим, шо в Ярі, й тим, шо там-o, в яру. — Костюк махнув рукою за вікна: — Мені ж не повилазило!

Він устав теж і заходив по кімнаті, доводячи мені, що я мушу, зобов'язаний захистити його перед росіянами, коли ті прийдуть сюди знову. Але я думав про своє. Голова боліла — просто репалася, мов стиглий кавун. А хто ж засвідчить перед росіянами мою лояльність? — думав я. Хто потвердить, що я постачав партизанів і підпільників секретними відомостями, важачи при цьому власною головою? Хто це потвердить? Єдина в світі людина, яка, певно, про все знає, — то дядько Йовхим Дереза, але де його шукати? Якщо дядька Йовхима десь не пристрелили, то загнали в такий далекий концтабір, що годі й знайти.

У голові на мить сяйнула надія: Грицько Галабурда! Але й ця надія була така благенька, що ввірвалася, мов павутинка від першого подуву. Ніяких надій, жодних сподівань, усе пішло прахом, для всього світу я, Максим Нетреба, є й лишуся вбивцею. Людей не цікавлять причини й спонукання, що призводять до дії. Перед ними факт, оголений, але факт, а все решта — подробиці, які не варті й гнутої копійки.

Костюк доводив, що тут вони принесуть тепер більше користі, ніж у німецькому тилу, що я не повинен так різко й категорично відмовлятись од спільної ідеї, яка звела колись нас під один прапор і до якої я, хоч намагався сам себе переконати в протилежному, не байдужий.

Але я сидів, наче витесаний з дерева, і не реагував на жодні доводи. Я майже й не чув того, про що говорив і говорить гість. Два роки тому я втік сюди з одного пекла, а потрапив у інше, не набагато краще. Усе пішло прахом, геть усе, і марно будь у чому шукати логіки й сенсу.