Розділ «ЯР Роман»

— То повторіть, будь ласка.

— Ще не вирішив.

Я не сподівався, що мені так швидко й так просто дадуть спокій, але в лейтенанта, певно, були свої міркування або ж він вирішив зоригінальничати. Принаймні, мене більше не турбували. І начальник, і заступник начальника в поліції вже були нові. Так розповів мені Костюк-харків'янин.

Ми зустрілися чисто випадково. Вірніше — цієї зустрічі я не сподівався й не чекав. Костюк сам прийшов до мене. На його привітання я не відповів, але той умостився між столом і скринею, де раніше мав звичку сідати Олег Попович, і заходився мовчки дивитися на моїх старих, аж доки вони не витримали й один по одному повиходили з хати. Я чекав, що той казатиме, і Костюк не примусив чекати на себе надто довго. Кахикнувши, він повів своїм хрипкуватим голосом:

— Ти, мабуть, надумався пересидіть?

— Кого?

— Кого. Всіх! Німців.

— А що таке?

— Та нічого. Як прийдуть кацапи, скажи їм, що й я на їх работав. Іде?

Я зміряв його довгим поглядом:

— Ти що: розкаявся?

— Та ні, шефе, не в цьому діло.

— Я тобі не шеф.

— Не в тому діло.

— А в чому ж?

Костюк довгенько думав, тоді сказав:

— Коли пальто перелицьовують, то шви хоч як, а видно.

— Ти наче почав хвостом крутити?

— Я не почав. А перелицювать нас уже не можна. Хто раз покуштував свободи, того вже в старе ярмо не впхаєш.

— На твою думку, при німцях була свобода? — спитав я.