Розділ «ЯР Роман»

— Па-ашо...

А Максим подумав, що ось настав той час, коли Паша вперше сказала йому «ти». Ця думка була зовсім недоречна в подібній ситуації, але він знову відзначив про себе, що Паша звернулася до нього на «ти».

— До його прийшов? — тим самим голосом промовила Паша, і Максимові отерпло все всередині. Вона говорила про небіжчика, мов про живого. Максим дивився на неї. Пашине обличчя пойнялося жовтаво-червоними плямами, вуста в неї тремтіли, наче вимовляла ще не вимовлені слова чи підшукувала найдошкульнішу образу.

— Так його вже немає. Чи, може, ти по нас прийшов?

Паша крок за кроком приступила ближче до Максима, він же стояв, не владний, зрушити з місця. У неї були страшні, майже божевільні очі. Що мало трапиться наступної миті, Максим не знав, але коли між ними лишилося крок місця, з ліжка схопилась Оленка й загородила його собою. Паша вчепилася собі в хустку, зірвала з голови й, жахливо голосячи, стала рвати коси, тоді шарпнулася за кофту, благенька матерія поповзла в усі боки, і звідти викотились два великі м'які перса:

— На, на, йроде, на й мене вбивай!... На!... Його замордували — нате й мене! Нате, беріть і дітей, і хату паліть!... Міні вже нічого не...

Паша сіпалась і голосила, Оленка намагалася вгамувати її, а Максим, схопивши з ослону кинутий жужма піджак, вибіг надвір. Ноги підламувалися й усе тіло тріпотіло, мов у пропасниці.

На початку вересня в Ярі запанував безлад. Німці, раз відбивши Харків, тепер знову покотились на захід. У цьому напрямку їхало багато автомашин, залізниця була перевантажена військовими ешелонами. В один бік ішли поїзди з танками, гарматами та боєзапасами, їхали свіжі армійські частини, а назад верталися переважно поранені — до шпиталів і місць поповнення й переформування.

Я ходив, мов у воду вмочений. Голову розпирала одна єдина думка: що робити? Що робити?

Мене знову покликав лейтенант Газе, і я мусив піти, бо він прислав повістку двома поліцаями.

У комендатурі Газе спитав:

— Коли ви думаєте приступати до роботи, пане підпоручнику? Чому вас так довго доводиться ждати?

— Я був хворий, і це вам добре відомо, — сказав я.

— Але тепер ви вже ж видужали?

— Я вже не працюю в поліції, — відрубав я. Мені було зовсім байдуже, що зробить наступної миті німець. Газе сказав:

— Ми примусимо вас виконувати свої обов'язки.

Тоді я коротко відповів:

— Мені байдуже.

Газе поглянув на мене дуже пильно й трохи здивовано:

— Як це розуміти?