Розділ «ЯР Роман»

Голос був до болю знайомий, але такий, що я тільки зітхнув. Цей голос учувався мені увесь час, доки хворів, а потім блукав отак попід штахетами на Черкасах.

— Макси...

Я обережно розплющив очі. За тремкою фіранкою краплин, що густо спадали зі стріхи в рівну довгеньку калюжу, стояла Оленка. Вона була в довгій білій сорочці й боса, лише на голову кинула стару картату хустку. З-під сорочки виперся низький круглий живіт.

— Це ти, — сказав я, ще не встигши здивуватися.

Руки, якими досі притримувала хустку, вона поклала на живіт і почулося:

— Я тебе ждала...

Я нічого не відповів. Оленка знов озвалася:

— А тебе нема й нема.

Важкі краплини ляскали між нами й заважали слухати.

— Казала мама, шо ти больний...

Мені треба було встати чи бодай простягти руку під запону краплин, щоб торкнутися її й пересвідчитись, чи це сон, чи Оленка й справді стоїть переді мною в старій хустці, яка звисає майже до колій.

— Ходьом.

Оленка простягла руку. Рука була гаряча й квола, пальці ледь відчутно тремтіли, і на них капала дощовиця.

— У тебе температура, — сказав я й поволі встав.

— Температура, — луною промовила й Оленка, і ми пішли до хати, сковзаючись на мокрій стежці. Я за звичкою нахилився, щоб не зачепити головою одвірок. У кімнаті було вогко й тхнуло перестояним оцтом, що забивав усю решту запахів.

— А я сидю й чую, наче хтось треться об стіну.

Я стояв посеред хати, не знаючи, де мені сісти й що робити.

— Бач, убрався в глей, — сказала Оленка й немічною рукою заходилася витрушувати мені спину.

Я відступив убік. Було так темно, що кожен куток лякав таємничою невідомістю. Якби спитати, де лежав Антін, чи на столі, чи на лаві, було б не так моторошно, та я цього не наважувався зробити. Оленка знову взяла мене за руку, новела до ліжка й сказала:

— Повісь піджак на дверіх сам. Бо я ходю, а ноги трохи ше підгинаються...