Розділ «ЯР Роман»

Я скинув одяганку й поклав на ослоні.

— Вчора гряд шибку розбив, — проказала Оленка, і я знав, що вона зараз думає зовсім про інше, лише задурює себе й мене.

Я сказав:

— Німці здали Харків.

Оленка обізвалась не зразу.

— Хто тобі?..

— Олег Попович повідомив.

— Олег...

— Я його не кликав, — не знати нащо заходився вточнювати я. — Зустрів учора коло собору.

Останнє слово, певно, викликало в Оленки сумні спогади, і вона зітхнула:

— ...собору.

Я знав, про що вона зітхає, і надовго замовк. Між нами знову встала тінь брата.

— Харків далеко? — порушила мовчанку вона.

Я відповів:

— Не дуже.

Максим лишився ночувати в Оленки. Її суха гаряча рука, якою вона, прокидаючись, раз по раз торкалася його, дивно заспокоювала Максима, і вранці він вирішив, що людина здатна примиритися з усім. Та коли до хати увійшла Паша, Максим упіймав себе на тому, що не наважується поглянути їй у вічі.

Паша була вдягнена у свою стару спідницю й ту саму кофту, лише на голові в неї чорніла жалобна хустина. Максим тільки раз блимнув — і в грудях йому похололо. Хустина була пофарбована якоюсь, певно, саморобною фарбою й відливала водночас фіалковим і зеленим, і від того Максимові робилося ще моторошніше. Такого кольору був узимку під снігом ягель у тундрі. Не поздоровкавшись, Паша крутнулася коло печі, гримнула рогачами й вийшла. Максим устав і почав швидко вдягатися. Руки його не слухалися, мов чужі.

Паша ввійшла знову, коли він уже стояв коло ліжка вдягнений, розгублено міркуючи про те, що йому робити. Вона дивилася просто на нього, і він тепер не міг одвести погляду вбік і теж дивилася на молоду жінку в брудно-чорній хустці.

— Чого ти сюди прийшов? — дуже голосно, як до глухого або ж іноземця, проказала вона.

Оленка занепокоєно ворухнулася в ліжку й майже проскиглила: