— Який? А, малий? Та нічого... По сіль, по сіль приходив. А я тобі зара курочку теєчки...
Максим підвівся з ліжка й звісив ноги додолу. Кров одпливла від голови, і на мить усе перед очима закрутилось, та він напружив діафрагму, і памороки минули.
— Де ви були, мамо?
Але стара, мов і не чула його слів, швиденько почеберяла з хатини, і знову настала темрява. Максим у самих трусах вийшов на хату. Батько сидів край столу й важко дивився поперед себе, матері не було, чувся тільки її топкий голос: «Тю-утю, тю-утю, тю-у...»
— Де ви були? — спитав Максим, тримаючись правою рукою за одвірок.
Батько витяг з-під столу куксу й поклав її на скатертину.
— Де ви були, тату?
Старий протягло зітхнув і промовив:
— На похороні.
Максим ледве доніс себе до ліжка й упав долічерева, неспроможний ні рухатися, ні навіть підвести голову, хоч подушка затуляла рот і ніс і не давала дихати. Батькові слова не здивували його, він одразу здогадався, де вони з матір'ю ходили. У кімнатці й досі стояв медвяний дух паленого воску, ладану й прив'ялих квітів, які завжди супроводжують небіжчика, нагадуючи живим про минущість буття.
Максим заснув легко й непомітно, і коли б до хатини, упоравшись із куркою, не заглянула мати, був би геть задавився, уткнувшись обличчям у подушку.
Прочумався він за два тижні. Як його поїли самоварними ліками, як мати годувала з ложечки — він не знав і не пам'ятав, лише здогадувався про все те, бо два тижні Божим духом людина прожити негодна. Увесь цей час у його важке марення впліталися голоси людей, яких уже не було на світі. Він ніби й знав це, та однаково не міг подолати в собі містичного жаху. І найстрашніше бувало, коли з червоної й гарячої темряви в нього втуплювалося безпорадне й благаюче око Антона, таке, як він запам'ятав його в останню мить.
І прокинувся Максим не просто так, а тому що над самим вухом пролунали постріли. Лункі постріли, чотири підряд, один за одним. Він щосили тиснув на спусковий гачок, а тоді раптом згадав, що патронів же, власне, більше й немає — всього чотири. Згадав, і все тіло його пойнялося тремом, і стало неймовірно страшно, і Максим доклав усіх зусиль, щоб прокинутися. Коли розплющив очі, у кімнаті нікого не було. Довкола напував сизий присмерк, і навстіж розчинене вікно біля ліжка плакало й заливалось. Одна стулка з грюком прочинилася, крізь другу шпунуло дрібними краплями дощу, вдарив розкотистий грім, і Максим остаточно прийшов до нам'яти. Дощ із громом він узяв за пістолетні постріли, і це насмішило його. Значить, нічого подібного й не було, усе тільки приверзлося?
Максим заспокоєно стулив повіки, ця хвилина стомила його. Та пам'ять поволі верталася, і він починав розуміти, що даремно втішався надією. Було марення, та воно відбивало реальні події.
Минув тиждень відтоді, як я почав уставати з ліжка й робити коротку прогулянку спершу за хату й у садок, а тоді й до хвіртки та на вулицю. За цей тиждень двічі приходив виконавець із комендатури. Лейтенант Газе нагадував, що треба приступати до виконання своїх обов'язків. Першого разу я просто нічого не відповів тому виконавцеві, а за другим роздратовано кинув:
— Перекажіть лейтенантові, чи хто там, що я вже в поліції не працюю.
Не було ніякої гарантії, що мене знову не почнуть кликати, однак це зараз найменше хвилювало. Мене переслідував страх. Це, певно, було наслідком фізичного й нервового виснаження після хвороби, але, щойно я лишався сам, мені починало привиджуватися те страшне око, що мордувало мене й у мареннях. На душі ставало незатишно й тоскно, і я, як ніколи раніше, починав шукати людського товариства.
Мати переказала, що Оленка нездужає й лежить, а я не міг подолати в собі страху, не міг здобутися на силі переступити її поріг.
Вечорами кілька разів підходив до самого двору, але, постоявши й подивившись на темпі вікна, вертав назад. Одного дощового вечора пройшов туди городами, з-поза хати, і сів на причілку під стріхою, далі від вікна. Вітер був з іншого боку, і сюди дощу не заносило, тільки з почорнілої старої стріхи капотіло майже на ноги. Я підібгався на призьбі й сперся на білу, мащену глеєм стіну. Мені було тоскно й самотньо. За стіною зараз лежала Оленка, я навіть спробував уявити собі, як вона лежить, але бракувало волі обминути цю стіну. Я заплющив очі й притих. У голові майнуло: що коли б отак узяти й легенько стукнути пальцем у шибку... Оленка могла б обізватися. І тоді я зібрався б із силами й устав. Мені вчулося що хтось промовив:
— Макси...
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Яр» автора Білик І.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЯР Роман“ на сторінці 455. Приємного читання.