Розділ «ЯР Роман»

— Їсти хоч?.. Попоїсти трохи?

Він покрутив головою.

— Ну, хай, як ми прийдемо. Я тобі курочку зарізала...

Максим нарешті впорався з очима та горлянкою й поспитав:

— Чого Антось... приходив?

Мати квапливо погладила його по голові:

— Та нічого, нічого, то він так...

— Що з Оленкою?

— А шо? Ходе... Вже ходе, шо їй хіба? То нічого, у жінок таке бува, коли вони теєчки... У жінок, чуєш, бува...

Максим прийняв материну руку зі свого чола:

— Куди ви... зібрались?

— Хто, ми? Та... нікуди! До баби Макарихи, до баби Макарихи. Ти полеж, а ми той... прийдемо.

Вона вийшла до великої кімнати й причинила за собою двері. Батько теж був у хаті — почувся його стримуваний шепіт: «Mo, ти тут сиди?..» Стара, певно, щось йому відповіла, тихо грюкнуло віко скрині, зашарудів одяг, і хвилин через десять обоє вийшли, засунувши сінешні двері ключем.

Максим дивився на обернені догори кінокадри на стіні, і його поволі зморювало. Він то прокидався, то знову засинав, і щоразу перед очима гойдалось соковите листя молодих сливок, під ними пропливали білі хмарки, а над сливами то в той, то в інший бік ходили такі самі білі гребенясті кури. А коли прокинувся востаннє, у хаті вже знову були люди. Обернені догори ногами кінокадри зникли, певно, сонце зайшло за причілок. Двері відчинилися, і в хатинці стало видно.

— Ти ше спиш?

Мати підійшла до ліжка. Голос у неї був незвичайний і від неї потягло солодкими пахощами ладану та прив'ялим зіллям. Максимові по спині пробігли мурашки.

— Де ви... були?

Мати знову, як і тоді, заметушилася:

— Хто, ми? Та я ж той, казала тобі...

— Чого приходив Антось?