Розділ «ЯР Роман»

Уранці наступного дня Яким підсунув усю собачу тушу до вогнища й почав пекти шию. Навколо поширився дух смаженини, навіть Кастусь, який з учора впав у цілковиту апатію, заворушився й ледь помітно розтулив очі. Вони в нього геть позапливали від обмороження та загального набрякання тіла. Яким помітив той порух, і коли шия туші достатньо спеклась, одірвав шматочок гарячого обсмаленого м'яса й підніс Кастусеві:

— Покуштуєш?

Але Кастусь не розплющував очей. Тоді Яким простяг шматочок мені через вогнище. Я не знаю, який вираз мало в цю мить моє обличчя, але Якима воно, здається, збентежило. Він певний час уклопотано дивиться на мене, тоді почав розглядати м'ясо у своїй руці, тоді понюхав, а тоді обережно приліпив його на те саме місце, звідки щойно його видер.

Ми зварили Кастусеві перлову кашу й нагодували його, майже непритомного, а самі, не змовляючись, вирішили «поговіти» ще день.

Ту ніч ми провели мов у нічницях. Час від часу то я, то Яким, підсвідомо вгадуючи слушну хвилину, коли багаття вже ось-ось мало погаснути, прокатувалися, підкладали свіжого хмизу й знову поринали в напівмарення чи напівсон. Остаточно прокинулись ми дуже пізно. Небо вкуталось чорною хмарою, як напровесні в цих краях, коли морози пересідаються й дощ іде впереміш із снігом. Та було лише третє березня, середина колимської зими. Я усвідомив цю істину не зразу, а коли усвідомив, то збагнув, що не це мене збентежило. Хоча й досі не знав, що саме.

Коли підвівся зі свого кубла з хмизу та ягелю Яким, я намагався знайти відповідь у нього, та все не міг сісти так, щоб мені було видно його очі. Він підсунув до вогню шию собачої туші й, коли достатньо її розігрів, узяв той шматочок, що був одірваний з учорашнього дня, і мовчки простяг мені над пригаслим полум'ям. До горла мені підступив клубок. Я з дитинства не плакав, не заплакав навіть тоді, коли ховали моїх померлих з голоду в тридцять третьому братів Колька та Ванька, а тут раптом в очах защеміло. Якась не людська — звіряча сила новела мою руку, я схопив те м'ясо й почав жадібно його жувати. Потім замість отого клубка в горлі моєму мовби щось таке сталося, я ледве встиг відвернутись — і все виблював. Якийсь час я сидів із заплющеними очима й ні про що не думав, а коли розплющив очі, побачив, що Яким нервово сіпає щелепами. Я сам потягся до присмаженої частини туші, вирвав шмат і вчепився в нього зубами. Тепер я був певен, що зроду не їв нічого смачнішого. А коли проковтнув і жалібними очима знову глянув на тушу, Яким витер губи й наче вибачливим тоном проказав:

— Кастусь номер, а поховать ніяк...

Розділ двадцять дев'ятий

Після смерти Афіноґена й Антона Максим пролежав у маленькій батьківській хатинці два тижні. Два тижні без нам'яти, на межі буття, божевілля і смерти. Старі напували його якимось лише їм відомим зіллям і ходили по хаті, мов, привиди, мовчазні й перелякані. Голод тридцять третього року забрав у них двох синів, ця війна забрала ще одного сина, дочку й зятя, а тепер зазіхнула й на останнього, хто ще тримав їх на прив'язі в цьому лихому й незрозумілому світі.

Хвороба звалила Максима ще того вечора, коли Оленці зробилося погано й вона впала отуто, біля лави, коли в хаті погас каганець і Максим не міг устати, щоб підтримати дружину. Тоді Оленка відлежалася й за годину, нікому не мовивши й слова, пішла до свого дому, а він чи то заснув на лаві, чи також утратив свідомість, а коли прокинувся, не міг збагнути, чого лежить у маленькій хатині й чому й досі не повиймали прогоничі, хоч сонце, яскраве сонце проектувало на стіні картини буйного дня: хиталися на вітрі молоді сливки під вікном і спершу ліворуч, тоді назад пройшла до гори ногами, сокорячи, велика біла курка з червоним набакиреним гребенем. Це було відомо Максимові з дитинства. Вони з Марією любили зачинятися в хатинці, коли сонце світило просто в круглу чоповину, що випала з віконниці. То було їхнє власне кіно, якому заздрили всі дітлахи з вулиці.

Максим здивувався, чому він і досі вилежує, коли надворі буйний день. Він спробував підвестися, та голова була, мов зі свинцю, і міцно тримала його в ліжку. Максим почав пригадувати, що було вчора й позавчора, думка працювала мляво, раз у раз уривалася, і він починав усе спочатку. Та в цей час рипнули двері й почувся знайомий хлопчачий голос:

— Бобо Явдошко, казоли мо-омка, шоб ви прийшли до но-ос.

Почувся материн голос. Стара, певно, застерегла хлоп'яка не розмовляти так дуже; малий Антось притих. Далі розмовляли пошепки, і Максим не міг нічого більше почути, а згодом двері знову протягло рипнули.

У хаті хтось був, бо чулося тихе човгання ніг по долівці. Тоді ввійшла мати. Максим затулився рукою від різучого світла.

— Максимочку...

Він прохрипів пересохлою горлянкою:

— Га-а...

Мати поклала йому руку на чоло, теплу й шкарубку руку, і йому не знати чому захотілося плакати.

— Слава Богу й Діві Марії со младенцом... Два дні не прокидався. Голова вже не болить?

Максим спробував одповісти, але боявся заплакати. Значить, проспав двоє діб? Що ж із ним трапилося?