Розділ «ЯР Роман»

Навколо гостро засмерділого псиною, адже мерзла шерсть поволі змокала й прогрівалась. Я не знаю гидкішого смороду, аніж псина.

А тоді раптом потягло смалятиною. Мене поривало крикнути Якимові: що ж ти ото робиш! Та він підсовував мерзлого пса чимраз ближче й ближче до ватри.

Коли шерсть на одному боці тварини майже геть чисто вигоріла, Яким повернув собаку іншим боком до вогню. Згодом, вирішивши, що туша достатньо обсмалена, він вибрав найзручнішу паличку й заходивсь обчищати бридку смалятину. Яким збагнув, що такої обробки вогнем було недостатньо. Під запеченим коржем смалятини виявилося ще багато не обсмаленої шерсти. Довелося повторити процес удруге.

Так поступово тварина стала зовсім голою, але всередині вона лишалася мерзла, як і раніше. Я заліз до нашої ями. Кастусь Матусевич лежав спиною в бік вогнища, яке зовсім погасло. Я пошукав жару в попелі, знайшов кілька жарин, але ними годі було розпалити сирий хмиз. Я вийшов з ями й сказав Якимові:

— Можна позичити трохи жару з твого вогнища? Там вогонь згас.

Щось було, певно, чи то в моєму голосі, чи у виразі обличчя, що здивувало Якима, бо він криво посміхнувся й лише стенув плечима. Я набрав у жмуток ягелю живого приску й повернувся до нашого житла. Кастусь від холоду не міг улежати, він сидів, обхопивши коліна руками, і тремтів усім тілом. Струп лівої щоки його репнув навпіл, видовище було страшне. Я швиденько роздмухав вогонь і спробував укласти Кастуся спиною до багаття, щоб швидше зігрівся, та він кволо покрутив головою. Я спитав:

— Може, трохи каші? Я підігрію.

Він знову покрутив головою, тоді раптом почав сидячи блювати. Напад тривав довго й геть виснажив Кастуся. Зрештою, я прибрав усе навколо нього, вкинув у вогонь, а Кастуся поклав спиною до вогню, спереду ж обмостив підсушеним ягелем. Кастусь чи втратив свідомість, чи задрімав. Підклавши ще хмизу в багаття, я знову визирнув з нашої схованки.

Яким уже домігся багато чого. Туша почала розмерзатися зсередини й бубнявіти. Досі на ній проглядалася кожна кістка й кожне ребро, а тепер усе це зникло. Таке явище я спостерігав і в дитинстві, коли батько мій колов кабана. То бували здебільшого утримувані надголодь миршаві істоти, та коли батько, почаклувавши над ними солом'яними віхтями, підпаленими з одного боку, обшкрібав тушу колійським ножем, а тоді обмивав холодною колодязною водою, на його витвір не можна було дивитись без замилування. Тепер мені здавалося, що того домашнього різдвяного священнодійства не слід було порівнювати з оцим нинішнім блюзнірським шамотанням, і все-таки воно викликало із забуття оту щемливу картину.

Яким поклав уже геть обсмаленого пса спиною до вогнища й довго підкладав хмизу, аж поки шкіра на спині почала горіти. Певно, то був експромт Якима, але досить дотепний, і я швидко в тому пересвідчився. Яким раз у раз тикав у те найбільш спалене місце паличкою, а по якомусь часі відтяг тушу від вогню, остудив її трохи снігом і почав «роздягати». Шкіра знімалась легко, відкриваючи рожеві м'язи та майже ідеально білий прошарок жиру на боках. Тепер туша набула звичнішого вигляду, на неї стало навіть не так бридко дивитись.

Кілька разів побіжно блимнувши в мій бік, Яким відчув зміну, що відбулась у мені, і сказав:

— Допоможи стягти...

Не зважаючи ні на які зміни, мені було ще й досі гидко, я не зразу передужав себе й почав допомагати Якимові білувати тушу. Людина мусила вродитися Якимом Литовченком, щоб зуміти без ножа обдерти забиту тварину. Удвох ми досить швидко «роздягли» собаку. Шкіра місцями була перепечена й розлазилась під нашими пальцями, але ми обережно підривали її зсередини та стягали далі. Найважче було оббілувати хвіст і лапи, шкіра нижче від колій не знімалась, Яким просто повідламував усе те разом зі шкірою. Ну, а потім відкрутив і голову. Вичистити нутрощі не становило для нього проблеми, бо черево найкраще спеклось і його ми розпороли пальцями — тут уже я допомагав Якимові без жодних спонукань. Одкинувши зняту шкуру з головою та кінцівками, Яким критично оглянув наслідки своєї роботи, як, мабуть, оглядає художник щойно завершене полотно, і видно лишився задоволений. Тільки природжена стриманість не дозволила йому втішено всміхнутись. Туша тепер нагадувала тушу вівці чи кози. Я сказав про це Якимові, а він саркастично докинув:

— А ще краще нагадує обдертого пса.

Я розумів, чому він не підтримав мого надміру оптимістичного судження. Адже ми ще мусили подолати бар'єр традицій і передсудів — практично неподоланний бар'єр.

У хвилини таких випробувань, фізичних і моральних, які випали на нашу долю втікачів, я часом себе запитував: чи не злегковажили ми, чи не вдались до авантюри, позбавленої майбуття? Може, нам пощастило б вижити й у концтаборі? Адже протрималися ми з Кастусем уже майже по чотири роки, а Яким Литовченко — цілих сім. Може, зуміли б знести каторжну роботу й напівголодний пайок, створені виключно тільки для того, щоб знищити людину? Може б... але щоразу, задаючи собі такі запитання, я сам собі відповідав, що не шкодую про скоєне. І повторював не мною вигадану мудрість, що краще вмерти стоячи, аніж існувати навколішках, краще загинути вільною людиною, ніж покірливо чекати, поки тебе або розстріляють у таборі знищення «Дика сойка», або заморять голодом і непосильною працею, або доведуть до такого психічного занепаду, до якого були довели нашого товариша Кастуся Матусевича, що стрибнув головою в прірву Чортової воронки. До якого були довели другого нашого товариша — Диякона, що встромив голову в зашморг. І кожного разу, переважуючи все оте, я доходив висновку, що ми втрьох учинили правильно. Хай станеться неминуче, можливо, життєві сили Кастуся вичерпалися, можливо, і я лишусь навіки в суглинках цієї вічної мерзлоти, можливо, спіткнеться й наш невичерпний Яким Литовченко: ну що ж! Але ми ще живі, і ми люди, і якщо складемо свої голови, то теж як люди, а не зацькована й вибатіжена тяглова худоба, котру терплять, доки тягне плуга, а коли перестає тягти — саму стягають у скотомогильник.

Хай станеться неминуче!

Цього ранку ми нічого не їли, не зварили й каші, хоча перловку замочили звечора, як і належало. Закопавши в снігу відходи свого «виробництва», Яким сказав:

— Давай сьогодні поговіємо, га? Тоді завтра буде легше...

Він не доказав, але я й так збагнув його потаємну думку, бо за ці майже чотири роки каторги навчився розуміти Якима без слів. Яким хотів, щоб ми довели себе до голодного шалу, коли людина вже перестає себе контролювати, коли тисячоліттями вироблені умовності й інстинкти втрачають силу закляття.