Підійшла мати й почала рушником витирати моє змокріле обличчя, але я відсторонив її.
— Змок, так я й...
Вона покірно відступилася геть і знову стала коло печі. Тоді озвалась Оленка. Якби я почув її голос десь у темряві, не впізнав би.
— Де ти був? — спитала вона.
Я не знав, що їй відповісти й що взагалі можна сказати в такому випадку. Слова здавалися нікчемними й позбавленими сенсу, і я тільки здвигнув плечима. І плечі, і руки, і все тіло мені боліли, мов побиті або налляті пекучим свинцем. Оленчин голос примусив мене здригнутися.
— Де... він?
Я й тепер нічого не відповів і тільки пильно дивився на пальці своїх рук, які, обернені догори на колінах, починали один по одному сіпатися — майже неприродно, від чого миттєві спалахи електричного струму то там, то там протинали моє зболене тіло.
— Макси..
Оленка підійшла ближче, заступивши собою жовте світлечко каганця, чорна й широка в попереку.
— Ти його бачив, Макси?..
Я намагався заглянути їй у вічі, які накрила тінь, і раптом побачив одне, тільки одне око, те, що ближче до стіни, і воно було страшенно схоже на благаюче, перелякане око Антона тоді, в останню мить. Я закричав:
— Бачив! Бачив! Немає вже його! Немає!
Оленка відступила на крок, хитнулася, спробувала дійти до лави й ухопилася за її край, але впала навколішки, тоді боком на руку, тоді навзнак, випнувши догори великий живіт. Батько й мати разом кинулися до неї, старий у поспіху зачепив каганець, і в хаті блимнув морок, а я сидів, мов прикутий до лави важким ланцюгом, і не міг поворухнутися.
За моїми підрахунками, було перше березня, коли Яким перейшов од погроз до дії. Ми вже днів із двадцять варили та їли перловку, але такими жебрацькими дозами, що навіть штрафна пайка, яку видавали порушникам режиму в концтаборі, могла б здатися проти ложки крупи справжньою мрією. Лише для Кастуся ми варили стільки, скільки він міг подужати, хоча він їв тепер день у день гірше.
Ми намагались ощадити і своє тілесне тепло, і енергію, рухатися по можливості менше, лише по черзі з Якимом ходили шукати паливо. Нам пощастило знайти вмерзлу в кригу деревину невідомої породи, ми пообламували на ній суччя й перекинули через нашу промивину. Потім на цей «сволок» накидали хмизу, ягелю та снігу, і тепер у нашого сховища з'явилося щось подібне до даху чи стелі. Від багаття сніг підтавав, зі стелі звисали бурульки, а з них у вогонь і на нас увесь час крапало. Зате стало значно тепліше — дуже важлива подробиця в нашому плачевному становищі.
Перекидаючись із боку на бік, ми намагалися бодай грітися. Та все ж таки Кастусь обморозив щоки й пальці на ногах. Ми не знали, яка в нього хвороба, але він останнім часом геть знесилів і майже непробудно спав. Руки його не схудли, а, навпаки, налились, та коли він придавлював долоню з вивороту пальцем, там лишалась ум'ятина. Кастусь утратив навіть смак до розмови, хоч раніше був неабияким балакуном.
Першого березня була Якимова черга йти по дрова. Він довго длявся, приніс добрий оберемок хмизу, але на тому не заспокоївся а сходив ще раз, навіть не глянувши на мене. Я насторожився — і марно. Принісши ще оберемок палива, він розгріб сніг далеченько від нашої схованки й дістав кресало. Я здивувався вдруге. Адже в нашому вогнищі набралося чимало приску, міг би взяти жменю жару, натомість він заходися видобувати новий вогонь. Я поглянув на Кастуся Матусевича. Наш білорус не спав. Задерши холошу ваткових штанів аж до литки, він давив пальцем уздовж гомілки, і за кожним притиском на гомілці лишався глибокий слід, який спершу червонів, потім ставав буряковим, а потім — синім. Обморожені щоки в Кастуся взялися сірими струнами, які від доторків тріскались, а з тріщин сочилась лімфа.
Несилий дивитися на Кастуся, я виліз із нашої ями й почав спостерігати за діями Якима. Якимові довго не щастило роздмухати вогонь з труту, але він уперто м'яв заздалегідь висушений ягель, обгортав у нього тліючий трут і дмухав до запаморочення в голові. І жодного разу не глянув на мене.
Тепер я вже був абсолютно певен, що він зібрався робити.
Нарешті розклавши багаття, Яким одкопав мороженого пса, що лежав неподалік пришибу, глибоко засипаний снігом, підтяг його до вогнища й умостив одним боком до нього. Незабаром підклав ще хмизу, і коли закрижавілі боки вбитої тварини відтавали, Яким оббивав з них лід.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Яр» автора Білик І.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЯР Роман“ на сторінці 451. Приємного читання.