Розділ «ЯР Роман»

— Мені дуже не подобається колір вашого обличчя, пане підпоручнику, — сказав Газе.

Я стеснув плечем, а він обізвався знову:

— Так поводяться люди, які ще не все сказали.

Костюк безпардонно перебив його:

— Якби ви вбили рідного брата своєї жінки, то й ви б...

На мій подив Газе лише глянув на Костюка й нічого не сказав. Ні, здається, ще й заохотив:

— Дуже похвальне ваше вболівання за свого начальника.

Це була шпилька в стилі Газе, та він, я в цьому остаточно пересвідчивсь, уявлення не мав про ті стосунки, що були між мною й Костюком ще зовсім недавно, на початку цього року.

Газе встав і почав ходити кабінетом од столу до дверей і назад. Він склав руки на грудях і дивився собі під ноги, і це була перша ознака, що не все сказане нами влаштовує його, є якісь тріщинки й продухвини, що не дають йому спокою. Та я думав про своє. Тієї ночі я не спав удома. Я не міг піти й дивитись у вічі Оленці, і Паші, і двом чорнявим кучматим хлопчикам, які лишилися сиротами. Я цілу ніч проблукав понад яром, а коли виглянуло сонце, сів на холоднім уламку голої скелі й просидів так, аж доки сонце підібралося й мені стало млосно. Раз чи двічі рука налапувала в кишені холодний метал пістолета, але це був не той «вальтер» і мені було гидко навіть торкатися до нього.

Газе сказав:

— Тимчасово виконуватимете роль начальника поліції.

І відпустив нас. Ми вийшли, і кожен попростував у свій бік, не глянувши один на одного й навіть не обізвавшись.

Я просидів у кабінеті до пізнього вечора, тупо дивлячись поперед себе. Мені здавалося, що зараз увійде Афіноґен і, єхидно всміхнувшись, клацне щелепою:

— Ну, что, Максим Архипович?

Але стіл його стояв порожній, Афіноґен більше ніколи не міг сісти за нього й випнути чоботи майже до мене, як мав звичку робити завше. Мені раз по раз тьмарилося перед очима, у скронях гатили ті самі молотки, що й тоді, у поліційному підвалі. Тільки на якусь мить стало дивно, чому, коли я стріляв, не прибіг вартовий, що сидів у коридорі?

Кабінет затягло синьою павутиною темряви, я нарешті встав і, забувши замкнути двері, пошкрьобав коридором до виходу. Черговий зупинив мене:

— А ключі, пане шефе?

Я став, подивився на нього, тоді забув, що він хоче від мене, і потяг чоботи далі. Надворі надав дощ, я підставляв йому своє спашіле обличчя й ішов, не добираючи шляху, сковзаючись у багні та розбризкуючи калюжі. Біля собору зіштовхнувся з отцем Юлієм, старий священик поздоровкався, хоч навряд чи впізнав, а я в нерішучості зупинився. Ноги несли туди, куди я не мав ні бажання, пі сили, ні сміливости йти. Я звернув у протилежному від Черкас напрямку й почалапав темним завулком до свого рідного дому, не думаючи про те, чекає там хтось на мене чи не чекає. Батьківська хата зустріла мене ще здалеку, відвернувшись одірваним причілком до вгородів. Я помаленьку штовхнув хвіртку ногою й зайшов у двір, а потім і в не причинені двері.

На столі горів каганець, під образом Діви з немовлям синіла стара батькова сорочка, яку я пам'ятав мало не з дитинства, на столі, біля самого каганця блищала проти світла його кругла кукса, вистромившись із обтріпаного рукава. Біля печі, тримаючи руку в руці, стояла мати, а на стільці між столом і скринею сиділа Оленка.

Я мляво поздоровкався й опустився на лаву при порозі, над самою лоханкою. Вони всі дивилися на мене, мовби головне було в мені, і чекали, що я скажу. Я вже хтозна й відколи не був у цій хаті, і чи то від того, чи з якоїсь іншої причини очі мої засвербіли й повіки дрібно засіпалися.